Майже крок до щастя
Оксана змалку була гарненькою. Невисока, світловолоса, з ідеальною фігурою та обличчям справжньої красуні. Після університету залишилася працювати у Києві. А ось особисте життя не складалося. Чоловіча увага їй не бракувала, та заміж ніхто не запрошував. А їй ось-ось має виповнитися тридцять.
Спочатку жартувала — нехай, ще встигне. Потім засумувала. Час, як відомо, то підступний товариш.
— Може, тебе хтось пристромив? Згадай, кому дорогу перейшла? — допитувалася подруга мами минулого Різдва.
— Я нікому дороги не заступала, чужого не брала, сім’ї не руйнувала, — впевнено відповіла Оксана.
— Значить, сильно заздрили, — рішуче заявила тітка Надя, мамина подруга.
Оксана не сперечалася. Бувало, що й заздрили їй, навіть у школі. Хлопці крутилися цілою юрбою. Вчилася добре, але кохання відкладала на потім.
Мати виховувала її сама. Жили не бідно, але й не розкошували. Мама чудово в’язала. Тоненькі, ажурні, теплі, пухнасті, модні та яскраві светрики в Оксани не перелічити. Мама в’язала і на продаж.
— Мовчи, Надю, що ти говориш? У неї повно парубків. Є з кого вибирати. Тут головне — не поспішати, — заступалася за доньку мати.
— Саме так — парубки. А має бути чоловік, у крайньому разі — гідний коханець. — Тітка Надя не відступала.
— То в чому різниця? — сердито запитала мама.
Вона навіть думати не хотіла, що її розумна донька стане чиєюсь коханкою.
— Та ні в чому, окрім штампа в паспорті, що важливо для дитини. Інший коханець кращий за чоловіка… — І тітка Надя, як завжди, почала розповідати, як знайшла коханця, який і квартиру їй купив, і сина вивчив… А свого марнотрата та горілчаника вигнала.
Тоді Оксана вирішила, що більше не поїде з мамою зустрічати Різдво. Набридли ці розмови, краще вже сама. А тим часом свята наближалися.
Оксана йшла, дивлячись під ноги, щоб не підсковзнутися. Вона відступила вбік, пропускаючи жінку з дитячим візком.
— Оксано! — раптом скрикнула та й зупинилася. — Не пізнаєш? Я Мар’яна Довгаль, тепер Коваленко, — радісно оголосила вона.
— Мар’яно, — Оксана натягнуто посміхнулася. — Тебе не пізнати. Ти в Києві тепер живеш? Давно?
— Вже три роки. Ото як ми добре зустрілися. Я чула, що ти… — Мар’яна явно збиралася почати довгі розпитування.
— Твоя? — спитала Оксана, намагаючись уникнути розмови. Мами люблять хвалитися своїми дітьми. — Можна подивитися?
— Звичайно. Це моя донечка. — У голосі Мар’яни відчувалася гордість, а погляв одразу став теплішим.
Оксана нахилилася над візком і заглянула під козирок. Серед білої хмаринки мережив у рожевій в’язаній шапочці, надітій аж до очей, спало маленьке диво. Довгі вії лежали на пухких щічках, губки склалися бантиком. На Оксану з візка пахнуло молочком, солодким сонним теплом та вовною.
— Гарненька. На тата схожа? — спитала вона.
— Так. Вона, як народилася… — Мар’яна знову зібралася розповідати.
— Вибач, я поспішаю. Побачимося ще, — промовила Оксана і пішла далі.
Настрій зіпсувався. «ІНаступної зими вони зустріли бажану дитину, маленького хлопчика, а Оксана, тримаючи його на руках, зрозуміла, що щастя було поруч увесь цей час — його треба просто помітити.
