**Щоденник**
Вересень. До нашого класу прийшла нова дівчинка — Оленка. Така тендітна й крихка, наче від сильного вітру розсиплеться. Завжди в теплому светрі, з-під якого визирали гострі плечі. Рідке світле волосся заплетене в тоненькі косички з великими рожевими бантами. Великі очі на блідому трикутному обличчі дивились сумно та здивовано.
Високий, спортивний Богдан одразу побачив у ній казкову принцесу, яку треба берегти. І почав це робити з щирим запалом. А дівчата з першого погляду її невзлюбили.
— Ні на що не схожа, а веде себе, ніби золота, — шепотіли вони на перерві. — Диви, Богдана вже відбила…
У школі Оленка в їдальню не ходила. Від їжі їй відразу погано ставало. Кожного дня вона брала з собою велике яблуко, відкушувала крихітні шматочки й жувала так повільно, що за велику перерву не встигала його доїсти. Дівчата хмикали, побачивши у смішнику великий недоїдений огризок. А Богдан, проковтнувши обід, мчав до Оленки — оберігати її.
Він провожав її додому, носив портфель. І жоден хлопець не насмілився з нього сміятися — Богдан славився силою. Незабаром усі звикли, що вони завжди разом.
Після школи Богдан витримав важку розмову з батьками й не поїхав до обласного центру вступати до інституту. Йому було все одно, де вчитися, аби тільки не розлучатися з Оленкою. Вступив у технікум у рідному містечку. Батьки Оленки души не чаяли в Богдані й спокійно довіряли йому дочку. Вона добре вчилася, але екзамени ледве здавала — погано їй було на кожному. Про продовження навчання й мови не йшло.
Оленка була пізньою дитиною, і батьки тремтіли над нею, щоб не захворіла, не переживала. Хоча, якщо чесно, вона не так часто й хворіла.
На сімейній нараді вирішили, що для дівчини важливіше не освіта, а щасливий шлюб. І тут усе складалося добре. Богдан — гарний наречений. Мати Оленки, лікарка, влаштувала дочку секретаркою головного лікаря поліклініки. От і сиділа Оленка в приймальні, друкувала на машинці та відповідала на дзвінки.
Тільки батькам Богдана Оленка не подобалася. Не про таку наречену вони мріяли. Умовляли сина одуматися, казали, що він не розуміє, на що себе засуджує. Вона не буде йому опорою, навряд чи зможе народити…
Але Богдан про таке й не думав. Йому просто подобалося опікати крихітну дівчину. Він почувався ще сильнішим поруч із нею. Подобалося, що вона не схожа на інших, і те, як дивилася на нього своїми великими сірими очима. Та батьки так замучили його розмовами про шлюб, що він, подумавши, зробив Оленці пропозицію.
Її батьки були щасливі — у доньки такий гарний наречений! Тепер можна й помирати спокійно, вона не пропаде. Правда, Оленка не вміла господарювати. Тому вирішили, що молоді після весілля побудуть у них, поки звикнуть до сімейного життя, а вони допоможуть, якщо щось. У них і квартира більша.
Батьків Богдана це теж влаштувало — принаймні син буде ситим.
Жили молоді тихо й дружно. Сваритися їм було нізащо. Коли Оленка завагітніла, батькиКоли Оленка народила здорового хлопчика, всі зрозуміли, що її крихкість була лише зовнішньою, а сила духу — справжньою.
