У сітку паркану простягається тоненька рученята й тягнеться до стиглої полуниці. Я вдаю, що не помічаю, і продовжую плевати цибулю.
Добридень, тітко Ганно! тоненьким голоском гукає Лесик.
Здоровенькі були, сонечко, посміхаюся я. Заходь, допоможеш полуничку збирати.
Паркан провисає, я легенько піднімаю нижню частину, і до мене в гості заходить Ангел так я зву Лесика. За ним, сопучи та важко дихаючи, пропихається великий пес Бурко він майже вдвічі більший за свого господаря. Ставлю посеред полуничної грядки велику миску. Лесик збирає найбільші й найсолодші ягоди. У нього світле волосся, блакитні очі, гострі, схожі на крила, лопатки. Тому й Ангел. Йому пять років. Допитливий, добрий.
Лесю, а чому мама зранку лаялась?
Та так, хотіла стільчики пофарбувати, а я фарбу розлив, відповідає хлопчик. Хотів Буркові будиночок зробити гарним, а банка впала.
Ну, це ж дрібниці. Зараз попємо чаю та купимо нову фарбу.
Мій маленький Ангел без нагадування миє руки й сідає за стіл. Його улюблене місце біля вікна. З усього обирає полуницю з молоком і ще теплу паляничку, посипану цукровою пудрою. На верхній губі у Лесика лишаються білі солодкі «вуса». На килимку біля дверей лежить Бурко. Він тут не вперше, знає правила й терпляче чекає на частування. Йому дістається сирник. Пес сумно дивиться на самотню оладку, потім, не приховуючи розчарування, на нас із Лесиком, ніби питаючи: «І це все?! Я розраховував на більше…» Ми сміємося, і я ставлю перед шерстатиком миску з борщем. Бурко пробачає нас і не поспішаючи приступає до їжі.
Через годину втрьох повертаємося з магазину з двома банками фарби: білою та зеленою. Небо блакитне, сонце високо, спека. Заходжу вдома переодягнутися, збираю в пакет полуницю й палянички. На ґанку Лесикового дому сидить бабуся. Вона осліпла два роки тому. Маленький Ангел турботливо поправляє хустинку на її голові, щоб було рівно й гарно, заправляє вибившеся пасмо волосся. Ставлю бабусі на коліна чашку з полуницею знаю, що вона її любить.
На відкритій веранді разом із Лесиком фарбуємо білою фарбою стільчики, а потім із другої банки Буркову будку. Тепер вона буде зелена. Лесик радий, Бурко байдужий.
З роботи повертається Олена, мама Ангела. Хвалить сина за роботу, запрошує всіх до столу. Лесик бере бабусю за руку й веде в хату. Потім годує її гречаною кашею, акуратно й терпляче. Чай бабуся пє сама, з цукеркою. По хаті пересувається самостійно, знає, яка де половиця скрипить. Олена працює у придорожньому кафе, за два кілометри від дому. Якщо друга зміна, повертається пізно. Уся надія на сина.
Краєм ока спостерігаю за Лесиком він із задоволенням їсть кашу, заправлену шматком масла. Випивши кружку солодкого чаю, йде дивитися мультики. Дитина і вже чоловік. А може, навпаки: чоловік, але ще дитина?
Підмітає підлогу, може помити посуд, допомагає бабусі вдягнутися, годує її, носить у хату дрова (по два поліна), воду (маленьким відром). А ще він любить свого пса і іноді може гірко плакати, коли мати несправедливо накричить. Може щасливо сміятися, коли купається у річці, а бризки води піднімаються високо-високо й блищать на сонці.
Олена проводить мене до хвіртки. Прошу не кричати на Лесика. Він чоловік не принижуй його. Бережи. Знайди привід похвалити.
Олена починає скаржитися на важке життя, на сліпу матір, на маленьку зарплату.
Я у відповідь: своя хата, мати жива й поруч, є робота, є син-помічник, сама здорова. Вмій цінувати те, що маєш, і не дивись на інших.
Олена посміхається й махає на прощання рукою.
Мої заняття з Лесиком не марні у пять років він уже вміє читати бабусі «Ріпку». А в тихі безвітряні вечори ми йдемо з вудками на річку. Сонце, наче стиглий соняшник, повільно ховається за ліс, відпускаючи останні теплі промені. Підсвічені знизу хмари відливають золотом. Навколо затихає, відпочиває від метушні й галасу. Наше з Лесиком спілкування не лякає риб, і незабаром парочка блискучих плотвичок вже плескається у бідоні. Вечеря моєму котові забезпечена
Сьогодні до мене завітав Ангел. Він уже дорослий, йому сорок два. Поважний лікар, хірург. Кілька разів на рік відвідує могили матері й бабусі, а потім, навантажений гостинцями, заходить до мене. Усі звуть його Олексій Миколайович, але ято знаю це Ангел! Великий, широкоплечий і дуже добрий Ангел. У будьяку пору року він ставить на стіл кошик із полуницею, сідає на улюблене місце біля вікна й щасливо посміхається. Пє чай із теплими паляничками, викурює на ґанку цигарку, а прощаючись, обіймає мене двома великими, теплими крилами
Життя складається з дрібниць з турботи, терпіння, маленьких радощів. Хто вміІ я розумію, що найбільші чудеса це не крила, а серце, яке вміє любити без умов.
