Ріелторка Марина Сергіївна підняла слухавку, кілька секунд дивилась на телефон, наче той був винуватцем усього.
За двадцять два роки в професії вона продавала квартири з боргами, з прописаними родичами, з протікаючими трубами й з видом на кладовище. Одного разу — з папуґо, що лаявся трьома мовами. Але щоб кота вказали в договорі як обтяження, такого ще не було.
— Добре, повторюю умови, — сказала вона собі, листаючи блокнот. — Двокімнатна, вулиця Січових Стрільців, третій поверх, шістдесят два квадратні метри. Хазяйка померла в січні. Спадкоємці — син і дочка з Дніпра. Хочуть продати швидко. Кота не беруть, в притулок не віддають, усыпити не дозволяють. Кот додається.
Вона зітхнула й внесла в оголошення рядок, від якого б задрижали навіть юристи: «У вартість входить кіт. Торг можливий».
Перший перегляд був у суботу.
Марина Сергіївна відчинила двері й впустила покупчиню — високу жінку близько п’ятидесяти п’яти років у сірому пальто. Та крокнула порогом і зупинилася. У квартирі пахло так, як пахне в домах, де довго жив одинокий літній чоловік: лавандовим милом, старими книгами, трохи валеріанкою.
— Зірка Петрівна, — представилась жінка, не простягнувши руку. Оглянулася. — А де ваш… бонус?
Кіт сидів на підвіконні у великій кімнаті — величезний, рудо-білий. Він дивився на Зірку Петрівну без моргання, у його погляді не було ні страху, ні цікавості. Тільки втомлене, безмежне терпіння.
Так дивляться ті, кого вже кидали.
Зірка Петрівна оббігла квартиру мовчки. Провела пальцем по корінцям книг на полиці — Чехов, Паустовський, Астаф’єв, перечитаних до обриву обкладинок. Закинула око в кухню, де на стіні висіла відривна календарна планка, застигла на сімнадцятому січня. На підвіконні — три горщики з висохлою гераньою. І миска. Чиста, порожня, стоїть точно на місці — біля лівої ніжки табуретки.
— Хтось його годує? — запитала вона, не обертаючись.
— Сусідка, — відповіла Марина Сергіївна. — Тамара Іллічна з тридцятої шістдесяткової. Приходить двічі на день. Спадкоємці їй платять. Трохи, але платять.
Зірка Петрівна повернулася до кімнати. Кіт залишив позу — сидів на підвіконні, підхопивши передні лапи, і дивився у двір. Там гойдалися на вітрі голі лютикові тополі, а між ними блукала жінка з коляскою.
— Як його звати?
— Маркіз. Так сказали спадкоємці.
— Маркіз, — повторила Зірка Петрівна без емоцій.
Кіт не обернув голови.
Вона передзвонила через три дні.
— Марина Сергіївна, я подумала. Район хороший, метро поруч. Але ціна все одно вище ринку, навіть враховуючи… надбавку. І треба ремонт — шпалери, линолеум. Я б купила, як знизять ще триста гривень.
— Спробую поговорити.
Спадкоємці знизили двісті. Зірка Петрівна погодилася.
Оформлення зайняло три тижні. Зірка Петрівна прибувала в квартиру ще двічі — з рулеткою й блокнотом. Вимірювала стіни, записувала, розраховувала. Кіт спостерігав. Коли вона вдруге сіла на коліна біля вікна, перевіряючи батарею, він сплив з підвіконня, підбіг і сів поруч — у півметрі. Не ближче.
— Ну, привіт, — сказала вона коту.
Маркіз мигнув. Один раз, повільно. І відвернувся.
Тамара Іллічна виявилася маленькою, сухою жінкою з наляканими очима. Вона чекала Зірку Петрівну біля дверей у день підписання акту приймання.
— Ви нова господиня?
— Сподіваюсь, так.
— Я розкажу про Маркіза. Ніна Василівна, попередня господиня, царство небесне, вона його десять років тому підхопила. Під під’їздом сидів у листопаді, весь порваний. Вона його вивела, нагодувала. Він з того часу не відходив ні на крок.
Тамара Іллічна замовкла і тихіше додала:
— Коли вона впала, інсульт, прямо на кухні, він був поруч. Швидка приїхала, двері розчинили, а він стояв біля її голови. І не йшов.
Зірка Петрівна слухала, стоячи у дверному прорізі, тримала в руках зв’язку нових ключів. Три ключі. Два від замків. Один від поштової скриньки, куди вже нікому не зайти.
— Він не шкідливий, — продовжувала Тамара Іллічна. — Не царапає, меблі не руйнує. Тільки… його не віддають в руки. Я його два місяці годувала, а він до мене ні разу не підходив. Їсть, коли я йду. Я ставлю миску — і за двері. Повертаюсь — порожньо. Але коли я поруч — ні разу.
— Може, боїться?
— Не боїться. Чекає. Ось біля дверей сідатиме і дивитиметься. Щовечора, о шостій. Ніна Василівна о шостій з прогулянки поверталась.
Зірка Петрівна переїхала в суботу. Речей було небагато, вона звикла жити компактно. Двадцять років медсестрою в кардіології, потім ординаторка, потім скорочення, обмін, орендна кімната в Дніпрі, від якої боліли коліна і душа. Власне житло було мрією такою далекою, що вже майже перестало бути мрією, а стало просто планом. Гроші скупчувалися дев’ять років.
Грузчики внесли диван, два шафи, коробки з посудом. Маркіз зникав. Зірка Петрівна знайшла його в комораці — він сховався за прасувальну дошку і сидів там, притискаючи вуха, великий і нерухомий.
— Я розумію, — сказала вона коту. — Тобі важко. Мені теж.
Вона поставила миску біля лівої ніжки табуретки, на саме те місце, де стояла колишня, і вийшла, закривши кухню.
Вранці миска була порожня.
Минув місяць. Вони жили паралельно — в одних стінах, а в різних світах.
Зірка Петрівна піднімалася о шостій, пила каву на кухні, йшла на чергування. Вона влаштувалася в поліклініку на проспекті Профспілковому, не в кардіології, звичайно, а після року безробіття вибору не було.
Маркіз з’являвся на кухні лише після щелчка замка. Вона знала це, бо залишала на столі своє волосся — довге, сиве — поперек миски. Щовечора волосся лежало на підлозі. Тобто, він їв.
Вечорами вона сиділа в кріслі біля вікна і читала — ті ж книги з полиці, що залишила Ніна Василівна. Чехов був весь у олівцевих нотатках: тонким, акуратним почерком на полях стояли окличні знаки, іноді одне слово: «так», «вірно», «і у мене». Зірка Петрівна читала ці нотатки і відчувала дивне, не смуток, а впізнавання. Немов жінка, яку вона ніколи не бачила, думала, як вона.
Маркіз в цей час сидів у коридорі. Не в кімнаті — у коридорі. Біля вхідних дверей. Щовечора, точно о шостій. Чекав.
В кінці березня Зірка Петрівна захворіла. Грип за одну ніч вдарив — температура тридцять дев’ять, горло, ломота в кожному суглобі. Вона подзвонила на роботу, випила парацетамол і легла. Піднятись, щоб щось їсти, не було сил. Піднятись, щоб нагодувати кота, теж.
— Маркізе, — кликнула вона з спальні хриплим голосом. — Вибач. Зараз не можу.
Тиша.
Вона впала в сон, тяжкий, липкий, з гудячою головою. Прокинулась від того, що щось притискало ноги. Не сильно. Просто вага — тепла, мірна, жива.
Маркіз лежав у ногах ліжка. Свернувся калачем і дивився на неї без моргання, серйозно, уважно. Вперше за місяць він був не в коридорі, не в комораці, не за прасувальною дошкою. Він був тут.
Зірка Петрівна не двигнулася. Боялася — якщо рухнеться, він підете. Вона лише дивилася на нього, а він на неї, і між ними було те мовчання, в якому слова не потрібні, бо все вже сказано.
— Ти вже це знаєш, — прошепотіла вона.
Маркіз притиснув вуха, опустив голову на лапи і закрив очі.
Він не пішов.
Три дні вона була хвора, і три дні він лежав у її ногах. Входив лише до миски, вона все-таки змушувала себе встати, насыпати корм, і він повертався. На третій день, коли температура спала, а Зірка Петрівна сиділа на кухні, загорнувшись у плед, з чашкою бульйону, Маркіз підстрибнув на табуретку. Сів поруч. І замурмотав.
Ненав’язливо, з хрипотцою, ніби розучився і тепер згадував.
Зірка Петрівна поставила чашку. Зняла окуляри. Протягнула руку — повільно, долонею вгору.
Маркіз понюхав її пальці. І врізав лбом у долоню.
Вона плакала. Не від зворушення, вона не з тих, хто плаче від зворушення. Вона плакала, бо раптом зрозуміла просту, ясну річ: вона купила чуже життя з чужими книгами і чужим котом, бо у своє не вистачало. А він залишився в чужому житті з чужою жінкою, бо куди його інакше посадити. Два обтяження. Два надбавки. Два зайві створіння, які включили в вартість.
І ось вони сидять на кухні поруч, одне пятнадцять котячих років, інше п’ятдесят шість людських, і обом одночасно тепло.
Маркіз муркотить, а Зірка Петрівна тримає долоню на його великій, важкій голові і думає, що це, можливо, і є те саме — коли не чекаєш, не шукаєш, не просиш. А воно приходить.
На початок травня Зірка Петрівна зняла старі шпалери, ті самі, в дрібний коричневий горошок, через які квартира здавалася темнішою, ніж була. Пофарбувала стіни в теплий молочний. Линолеум залишила — грошей на все одразу не вистачало, але це вже не важливо. Квартира перестала бути чужою. Вона і сама не помітила, коли саме.
Книги Ніни Василівни залишилися на полиці. Зірка Петрівна додала до них свої — трохи, п’ятнадцять. Чехов з олівцевими нотатками стоїть на колишньому місці. Інколи вона відкриває його вечорами і читає не розповідь, а поля — чужі «так», «вірно», «і у мене». І киває.
Герань вона викинула, лиш щойно в’їхала — суха насмерть, не врятувати. І тільки зараз посадила нову. Поставила на той же підвіконня, де Маркіз сидів у перший день перегляду. Тепер він сидить там рідше. Частіше на кріслі, поруч з нею. Або на колінах, коли вечір довгий, а книга хороша.
О шостій він більше не ходив до дверей.
У червні Марина Сергіївна, ріелторка, випадково зіткнулася з нею в «АТБ» на Січових Стрільцях. Зірка Петрівна стояла в черзі з котячим кормом і пакетом кефіру.
— Ну як квартира? — запитала— Вона стала моїм притулком і нашою спільною реальністю, — відповіла вона, посміхаючись, і Марина кивнула, розуміючи, що справжня вартість — це не гроші, а спокій серця.
