Українська адаптація:
**”Квартира, де нас більше не чекають”: коли мама перетворила дім на поле битви**
Роман сидів у своєму кабінеті, коли задзвонив телефон. На екрані — дружина. Він здивувався: вона рідко дзвонила йому серед дня.
— Привіт, Солодка. Щось трапилося? Я трохи зайнятий, — відповів він, відволікшись від монітора.
— Трапилося, — її голос був схльованим, тремтливим, — Нас вигнали. Нам більше ніде жити!
— Що?! — Роман аж підскочив, — Що з квартирою? Пожежа? Крадіжка?
— З квартирою все гаразд… просто нам заборонено в ній жити, — прошепотіла Соломія.
— Як це — заборонено? Хто може заборонити нам жити у нашій квартирі?!
— Хто-хто… твоя мама! — раптом випалила вона, і в її голосі було все — біль, образа, розпач.
Колись, багато років тому, вони з Соломією переїхали до Львова з дітьми. Старшій було сім, молодшій — п’ять. Починали з оренди, працювали без відпочинку. Потім удача посміхнулась: батько Романа несподівано отримав у спадок квартиру від далекого родича.
— Живіть, — сказав тоді дідусь, — я вже на пенсії, податки не гризуть, власник — я, але мішати не будемо.
Вони зробили ремонт, купили меблі. Жили. Вже вважали квартиру своєю — хоча й формально не їхньою. Тільки Соломія все одно жила з відчуттям тривоги.
— Ми все сюди вклали, а документів на нас немає, — казала вона чоловікові.
— Не хвилюйся. Тетяна у батьків, ми тут. Хто нас вижене? Ми ж не чужі.
Але сталося гірше — вигнали. І не чужі, а рідні.
Початком був ювілей батька. Приїхали, відсвяткували. А наступного дня свекруха заявила:
— Ми вирішили: Денис, наш племінник, буде жити у вас. Він вступив до університету, в гуртожитку тісно. У вас велика квартира. До того ж, — додала вона, — квартира все одно на нас, ми вирішуємо, хто там буде жити.
Соломія ледве не втрапила язиком. Але Роман тільки кивнув:
— Немає проблеми. Місця вистачить.
Вона хотіла закричати, але стрималася. Не місце. Не час. Але щось всередині переломилося.
Денис заселився — як господар. Їв на дивані, лаявся, не прибирав. Псував усе, до чого доторкався. А потім приїхали батьки Романа. Подивитися на «онучка». І почалося.
— У Дениса брудні кросівки! — докоряла свекруха. — Чому куртку не постирала?! А вареників чому нема?!
Вона командувала, як генерал. Готувала, прала, мила. А потім — прямо в лоб Соломії:
— Я не розумію, як мій син може жити з такою, як ти! Тобі краще піти. Залиш квартиру.
— Куди я піду? У доньок свої родини, оренда дорога…
— Не мої проблеми. Збирай речі.
Коли Соломія відмовилася, свекруха сказала:
— Я все поясню Романові. Він підпише заяву на розлучення.
Соломія мовчала, збирала речі й плакала.
Роман дізнався і одразу кинув усе.
— Мам, що це таке?! Ви вигнали мою дружину?!
— Вона зайва. До того ж — п’є!
— Що?!
— Я чула брязкіт пляшок у пакеті. Щось приховуєш? Я не дозволю таким під моєю стріхою. Квартира на мене — і я вирішую.
— Мам, це Денис виніс сміття!
— Не звалюй на дитину! Якщо вона ще раз тут з’явиться — не скаржся.
— Тоді й я піду з нею.
— Ще краще. У Дениса дівчина з’явилася, буде де жити.
Роман стиснув кулаки.
— Добре. Два дні.
— Солодка, не плач. Ми все вивеземо — Віталій допоможе, є гараж. Усе буде добре. Ми купимо собі житло. Не таке, як мріяли, але — своє.
Через три дні повернулася свекруха з Тетяною — з сумками, ніби на фронт. Риба, м’ясо, банки, мішки з овочами…
— Вони що — виїхали?! — остовпіло спитала Тетяна.
— Пусто… Ні плити… Ні холодильника… Ні меблів…
— На балкон винесемо.
— Там дощ! Мам, тут навіть спати ніде!
Надія Степанівна набрала номер сина — він не відповідав. Онуки теж не брали слухавку.
— Надя, це бабуся… — сказала вона одній із онучок, але у трубці почулося:
— Не дзвоніть сюди більше!
У квартирі — лише старий брудний диван. І таз у ванній — символ того, як усе закінчилося.
Через півроку Соломія готувала вечерю в новій квартирі. Дзвінок. Невідомий номер.
— Сину, це я… Мама… Ти не дзвониш… Я шкодую. Повертайся. Живіть тут.
— Ми вже живемо. У своїй квартирі.
— Своїй? Навіщо вам ще квартира? Адже є наша!
— Ваша — це ваша. А в нас своя.
— А онуки? Вони мене кинули!
— Їм нічого не треба. У нас усе є. Про ту квартиру більше не згадуйте. І ми до неї не повернемося.
Роман натиснув «скинути». Цей розділ його життя завершився. І більше — не відкриється.
