Він був просто хлопчиськом — веснянкуватим, трохи незграбним, з невміло зав’язаним краватком та блискучими очима, які дивилися на неї так, ніби інших дівчат у світі не існувало. Весна тоді лише починалась. На шкільному подвір’ї танули сніги, а з відталої землі несміливо визирали маленькі жовті квітки.
— Це тобі, — прошепотів він, подаючи крихітний букетик. Проліски.
— Будеш моєю нареченою? — запитав тихо, майже без голосу, наче боявся, що вітер почує його першим.
Вони не дружили, але іногда перекидалися дрібницями. Він часто проходив повз її дім, кожен раз кликав, щоб помахати рукою.
Вона засміялася — від здивування, від сорому.
Навколо усі однокласники хизувалися трояндами, хтось приносив з дому гвоздики, у когось були розкішні букети нарцисів. А в неї — ці дивні скромні квітки, які ніхто не називав гарними.
— Проліски? — подружки зареготали в долоні. — Йому шкода справжніх квітів? Фе! Як же це нечемно!
Вона не знайшла слів і просто сховала букетик у сумку. Нічого не відповіла. Пішла з подругами. Навіть не обернулася. Дуже хотіла. Але раптом підруги помітять.
Він більше не проходив повз її вікон. Вона знала — чекала його, сама собі в цьому не зізнаючись.
Вона обходила його стороною, щоб не зустрітися поглядом. Їй було ніяково за той вчинок. Якщо це можна назвати вчинком.
А потім хлопчик зник.
Сім’я переїхала в інше місто. Дізналася від тих самих подруг. Більше вона його не бачила.
Лише інколи, у теплі весняні вечори, їй здавалося, що вона все ще чує його голос: «Будеш моєю нареченою?» — і бачить ті маленькі жовті пелюстки.
Роки минули.
Дівчинка стала жінкою — красивою, впевненою, мудрою. Вчилась у художній школі, потім у університеті, і одного дня потрапила на лекцію про гуцульську кераміку.
Лектор поставив на стіл тонку чашку з золотистою облямівкою та ніжними жовтими квітами.
— Колекція «Гуцульська весна», серія «Серце Карпат», 1970-ті роки, — сказав він. — Тут зображено проліски. У гуцульській традиції ці квіти — символ чистоти, перших теплих почуттів, прихильності, яку не вбивають роки. Лише рідкісна людина подарує їх — бо якщо вони подаровані з любов’ю, їхнє світло залишається з тобою назавжди. Воно — як дотик сонця до серця.
І раптом її серце стиснулося. Перед очима спалахнуло те ранок: шкільний двір, хлопчик зі сором’язливою усмішкою і його тепла долоня з маленьким букетиком, який ніхто не оцінив.
Вона заплющила очі й усміхнулася крізь сльози.
— Як же ти там, десь у чужому місті…
І, дивлячись на чашку з жовтими пролісками, вона раптом зрозуміла: він, маленький хлопчисько, одного разу дав їй те, що більше ніхто не зміг.
Його маленький букет став невидимою ниткою, яка світиться крізь роки.
І в цю мить їй здалося, що десь далеко, за чужими хатами та дорогами, він теж п’є чай — і згадує дівчинку, якій колись простягнув весняне сонце в долонях. Може… у нього на чашці проліски…
У когось — пролісок. Хтось пам’ятає волошку. Може, камеА потім вона тихо сказала: “Дякую” — і це було для нього, хоч його вже не було поруч.
