**Букет**
Маріана лежала, закривши очі. На другому ліжку біля стіни сиділа Світлана, схрестивши ноги, і голосно читала підручник. Раптом у кімнаті розлягся мелодійний дзвінок телефону. Світлана закрила книжку й докірливо глянула на подругу.
Дівчина неохоче відповіла. За мить вона вже сиділа на ліжку, потім швидко схопила сумку й почала збирати речі з шафи.
— Ти куди? Що сталося? — занепокоїлася Світлана.
— Сусідка дзвонила. Маму забрали до лікарні — серце. — Маріана застябнула сумку й прямувала до дверей, де висіли куртки й стояли черевики.
— Завтра ж іспит. У лікарні за нею доглянуть. Здаси й поїдеш, — сказала Світлана, спостерігаючи, як Маріана натягає чоботи.
— Послухай, Світ, поясни в деканаті. Я приїду й улаштую все. Здам у канікули. У мене автобус через сорок хвилин.
— Подзвони, як мама, — попросила Світлана, але Маріана вже вискочила з кімнати. За дверима стихли кроки.
Світлана знизала плечима й повернулася. Раптом помітила зарядку від телефону, схопила її й бігцем вибігла за подругою.
— Маріано! Стій! — гукала вона, збігаючи сходами.
Вхідні двері внизу гупнули. Світлана перестрибнула через три сходинки, вискочила на вулицю й побачила Маріану.
— Ось. — Вона простягнула зарядку.
— Дякую. — І знову побігла.
— Сонцева, що це у вас? Одна двері зносить, друга боса по снігу! — з-за столу підвелася доглядальниця.
— Вибачте, Ганно Степанівно, у неї маму до лікарні забрали. Холодно, можу йти? — Не чекаючи відповіді, Світлана піднялася на поверх.
— Господи, спаси та сохрани! — доглядальниця перехрестилась.
Світлана повернулася в кімнату, струсила пісок із ніг, прибрала розкидані речі, натягнула капці й пішла за чайником. Завтра іспит — треба вчити.
Вже смеркало, коли у двері постукали.
— Хто там? — голосно спитала Світлана, але у відповідь — тиша. Вона зітхнула й відчинила.
— Привіт! — На порозі стояв Олексій, у руках — невеликий букет.
— Заходь. — Світлана чекала, поки він увійде, потім додала: — Маріана поїхала додому.
— У неї ж іспит завтра, — здивувався хлопець.
— Піду до деканату, поясню. Перескладе на канікулах. — Дівчина не відривала очей від квітів.
— Це тобі. — Олексій простягнув букет.
— Дякую. Чаю хочеш? — Вона взяла з підвіконня вазу й вийшла з кімнати.
Олексій зняв лише чоботи, сів на ліжко Маріани й провів рукою по ковдрі, ніби гладив дівчину.
Світлана повернулася, поставила вазу на стіл, відійшла на крок і полюбувалася букетом.
— Гарно. Які це квіти?
— Лелітки, — відповів Олексій. — Я піду.
— Ви з Маріаною кудись збиралися? — поспіхом запитала Світлана.
— Так. Достали квитки на концерт.
— Правда? Візьми мене! Чого їм пропадати?
Олексій завагався.
— У тебе ж іспит.
— Та що такого? Цілий день вчу, пора й відпочити.
Він розмірковував. Вони з Маріаною лише почали зустрічатися. Хіба це зрада?
— Ходімо.
— Ура! — Світлана підскочила від радощівОлексій дивився, як Світлана сміється, і раптом зрозумів, що життя вже ніколи не буде колишнім.
