Леонід вперто не визнавав, що Марічка його донька. Віра, дружина, продавала у «Сільпо». Сусідки пліткували, що вона часто в комірчині з якимось чоловіком чайок смакувала. Через це чоловік і взявся твердити, що тендітна Марічка йому не рідна. І недолюблював малу. Єдиний, хто її обожнював дідусь, який залишив їй у спадок хату під лісом.
Марічку любив лише дідусь
Ще змалечку Марічка часто хворіла. Бувала така, що вітром здує. «Ні в моєму, ні в твоєму роду таких дрібних не було», бурчав Леонід. «А це дитятко до капусти зріст». З роками нелюбов батька до доньки просочилася і до матері.
По-справжньому любив Марічку тільки дід Петро. Його хатка стояла на околиці села Лісове, просто навпроти соснового бору. Петро все життя був лісником. І навіть на пенсії щодня бігав до лісу ягоди збирати, корінчики рвати. Взимку підгодовував зайців і лисиць. Місцеві трохи побоювалися Петра, бо часом щось скаже і так і станеться. Хоч і стривожено дивилися, та за відварами до нього ходили, лікуватися.
Дружину Петро давно сховав на кладовищі. Потіхою для нього була онука й ліс. Коли Марічка пішла в школу, вона більше жила у дідуся, ніж вдома. Петро навчав її впізнавати лікарські трави, розповідав, як від застуди мята помагає, а від головного болю ріжки глоду. Марічка була слухняною і охоче вчилась. Коли її питали, ким хоче бути, відповідала: «Людей рятуватиму!» Мама лише гірко усміхалася на освіту грошей нема. Дід заспокоював: «Не журися, дитинко, не вбогий я, допоможу. Корівку продамо, як що!»
Заповів онуці не тільки хату, а й щасливу долю
Віра, донька, рідко навідувала Петра, а тут нагодилась, мов гриби після дощу. Син натворив, програвся в карти у Полтаві. Його там добряче натовкли, сказав шукай гроші де хочеш.
«От як припече, тоді й згадала про батьківський поріг?» суворо обурився дід Петро. «Роками сюди носа не показувала». І відмовив допомагати: «Не збираюся я Андрієві борги закривати. Мені треба Марічку вчити».
Віра вибухнула, як весняна гроза: «Не хочу вас бачити! У мене немає ні батька, ні доньки!» гримнула й вилетіла з хати. Коли Марічка вступила до медучилища у Полтаві, мати з батьком навіть гривні не дали. Лише дід Петро підставив плече. Стипендія також рятувала, бо Марічка добре вчилася.
Перед закінченням навчання Петро захворів. Відчуваючи, що недовго лишилось, він повідомив: залишає Марічці хату. Казав: шукай у місті роботу, а про дім не забувай. Бо хата як людина, доти живе, доки там хтось дихає! Взимку розтопи піч і буде тепло тобі й твоїй долі. «Не лякайся сама ночувати. Тут тебе знайде щастя», прорік дідуся. «Будеш щаслива, дитино». Мабуть, він щось знав.
Пророцтво діда Петра збулося
Петра не стало восени. Марічка працювала медсестрою у районній лікарні. На вихідні їхала до дідової хати. Дров було у дровітні стільки, що йморі вистачило б. Відсиджуватися в знімній кімнаті не хотілося, тож Марічка сіла в маршрутку та у Лісове до знайомої печі.
Вечір, темно, а тут хуртовина розгулялася. Вранці трохи стихло, та сніг періщив далі дорогу замело по самі вуха. Раптом стукіт у двері. Відчиняє, а на порозі стоїть незнайомець.
Доброго дня, пані. Може, у вас лопата є? Я автівку перед вашою хатою закопав у сніг, питає.
Біля ганку стоїть. Хочете, допоможу? каже Марічка.
Високий хлопчина підморгнув і з іронією глянув на маленьку дівчину:
Не варто, щоб я вас у снігу ще шукати мав!
Мужик вправно розгріб сніг, завів машину, але проїхав метрів кілька знову заглух. Довелося ще раз за лопату братися. Марічка запросила його зігрітись чаєм, поки хурделиця стишиться тут не глухоман, активність у селян завжди. Стас (так чоловік назвався) погодився чаю перехилити, трохи розговорився.
Не боїтеся тут самі жити? запитав.
Марічка розповіла, що працює у Полтаві, а на вихідні у хату до діда. Побоюється, чи автобус приїде. Стас, який також жив у райцентрі, запропонував разом їхати.
Марічка погодилась.
Якось після роботи йшла поблизу парку, аж раптом поруч зявився Стас.
Мабуть, ваш травяний чай із мятою чари має, жартував він. Захотілося знову побачити вас. А може, ще й чаю нап’єте?
Весілля не влаштовували. Марічка не хотіла. Стас ще трохи покапризував, та здався. Зате у них була справжня любов. Марічка нарешті переконалася: не тільки в книжках пишуть, що чоловіки своїх жінок на руках носять. Як народилася їхня перша дитина всі дивувались, як у тендітної жінки зявився такий богатир! Коли запитали, як назвуть сина, Марічка рішуче заявила:
Буде Петром, на честь дуже хорошої людини.
Леонід вперто не вірив, що Іра — його донька. Віра, дружина, працювала у крамниці, і подейкували, що…
