Червнева історія
Ця історія почалася з того, що дитячі черевички, які моя знайома Олена сушила на підвіконні через відсутність балкона, впали вниз.
— Я ж тобі казала, що колись так і станеться, — буркнула мати Олени, яка часто приходила посидіти з онукою. — Як ти їх тепер дістанеш? Сотні разів повторила — не треба по калюжах стрибати! Сушити нема де, замінного взуття нема!
— Мамо, та це ж червневий дощ! Хіба ж не радість пройтися калюжами?
— В цьому році червень надто дощовий.
Олена перехилилася через вікно — на вулиці світило сонце, і справді, черевики лежали на балконі внизу.
Це був новий будинок, жили вони там недовго, і ні Олена, ні мати ніколи не бачили сусіда знизу. Ходили чутки, що там мешкав якийсь старий самотній чоловік.
Мати з дочкою часто скаржилися на будівлю: “Нащо тому сусідові балкон, якщо він там ніколи не з’являється? Зробили б балкон на нашому поверсі, а то нам нема де сушити!”
— Іди зараз, подзвони йому. В чому Марійка завтра піде в садочок?
Марійка — кучерява трирічна дівчинка — не дуже засмучувалася через те, що завтра їй ні в чому йти до садка, намагалася викинути у вікно свого плюшевого ведмедика. Але бабуся встигла закрити вікно і погрозила їй пальцем.
Тим часом Олена вже спустилася до сусіда.
— Його нема вдома. Як завжди.
Мати Олени відповіла:
— Ганна з першого під’їзду казала, що він працює водієм трамвая, тепер спробуй здогадатися, коли він знову вдома. Який у нього графік?
— Потім ще раз спробую, — проворчала Олена.
Ввечері вона спускалася знову й знову, але сусіда так і не було вдома. Марійці добросерда подруга Олени привезла старі кеди, з яких виріс її син, — на пару днів у садочок підійде.
Марійка була незадоволена новим взуттям. Але що робити — і наступного дня, і ще через день Олена з матір’ю спускалися до сусіда, але так і не застали його.
— Може, він тут взагалі не живе?
— А я бачила в нього вчора вночі, о другій, світ горів, — повідомила Ганна з першого під’їзду, яка зайшла попозичити сіль і побалакати. — Я свого кота, розбійника, шукала, весь вечір не йшов додому.
— О другій ночі? Ми вже спали, — здивовано відповіла Олена.
— А нащо ви його чекаєте? Напишіть записку, підсуньте під двері, скажіть, що на його балконі ваші черевики, попросіть принести. Адже ви його вдома не ловите.
— Як же нам це в голову не прийшло? Чудова ідея! Не дарма вас обрали старшою по під’їзду!
Так і зробили: написали записку, Марійка теж долучилася — намалювала внизу мордочку ведмедика: “Це мій ведмедик!” Мати з дочкою урочисто спустилися вниз і підсунули під двері скручений листок.
У двері подзвонили того самого вечора.
— Сусід! — скрикнули одночасно Олена і Марійка (бабуся вже поїхала додому, Ганна теж попрощалася) і побігли відчиняти.
На порозі стояв дуже високий, зовсім не старий, блакитноокий чоловік. На ньому була форма водія трамвая. Він привітався, посміхнувся і простягнув черевики та іграшку: “Знайшов у себе на балконі, ваше?” Він звернувся до Марійки, та кивнула і затарторила:
— А портрет ведмедика ти бачив? Хочеш, покажу свого ведмедика?
Сусід трохи зніяковів від такого натиску, але мовчки кивнув.
Поки Олена дякувала йому за черевики, Марійка вже тягнула його за руку до своєї кімнати, а Олена лише чула уривки її промови:
— А у мене немає тата, а мама варить дуже смачне какао!
— Смачне какао кажеш? Я теж люблю какао, — сусід намагався підтримати розмову. Олена оживилася:
— Хочете, я зва— А якщо ви приготуєте какао, я з радістю прийду ще раз, — промовив сусід, і з того вечора його візити стали частиною їхнього життя, а згодом він залишився у їхньому домі назавжди, принісши із собою тепло, любов і ще одну маленьку історію щастя.
