**Хитрий Тимошка**
Ми з мамою посварилися вже кілька днів. Втомлялися, розходилися по кутках, мовчали, надувалися одна на одну. Але варто було заспокоїтися й знову заговорити — і сварка розгорялася з новою силою.
— З тобою неможливо спілкуватися! Ти нікого не слухаєш. Для тебе існує лише твоя думка, а більш нічого. Тату теж не чула. Ось він і пішов від тебе, — кричала я.
Розуміла, що зачіпати батька — це підлий удар, але мене несло, я не могла зупинитися, стримувати свій гнів.
— Я все одно піду, бо без Дениса не можу жити. Люблю його. Хотіла по-доброму, та видно, не вийде. Мені двадцять, я доросла. Раніше в такому віці дівчат уже старими дівами вважали. А ти завжди така правильна… Не нудить тебе від себе? Я не хочу бути, як ти… — я зупинилася.
— Та я ж не проти. І чую тебе чудово. То чому б вам не одружитися, якщо кохаєте? — мама сказала це майже спокійно, налякавшись мого запалу.
— Знову по-новому, — зітхнула я. — Куди нам одружуватися? Ми студенти. Сидіти на твоїй шиї? Чи на шиї його батьків? Вони вже купили йому квартиру.
— А на що житимете?
— Я ж казала, Денис працює, робить сайти, невеликі програми на комп’ютері. Йому за це платять. Так, мамо. Невже не чула, що зараз так працюють? Це називається — онлайн. На їжу нам вистачить, а через рік закінчимо навчання й одружимося.
— То почекайте рік. Чи вже горить? Ти вагітна, тільки мені не кажеш? — мама уважно оглянула мою фігуру.
— Ні, мамо, не вагітна. Набридло. З тобою марно говорити.
Я пішла до кімнати й почала витягати речі з шафи, засовувати їх у рюкзак. Речі не влізали, і я стояла біля дивана, думаючи, що робити.
Увійшла мама. «Зараз знову почне кричати», — подумала я. Та вона мовчки постояла й вийшла. Я не знала, що й думати. За кілька хвилин вона повернулася й поклала на диван поруч з моїми речами валізу. Вони з батьком колись їздили з нею в санаторій.
— Дякую! — я обняла маму. — Я ж не на край світу їду. Приходитиму до тебе. Дзвонитиму кожного дня. Якщо щось треба буде — скажи, ми з Денисом прийдемо, усе зробимо.
Мама раптом зникла, сіла на диван і схопилася за голову.
— Усі мене кидають. Так і треба, біжіть, йдіть, ніби я якийсь монстр. Потрібна була молода й здорова, а тепер тільки заважаю. Батько знайшов собі молоду — стара йому не потрібна. А коли виразка причепилася чи спину прихопило — тоді я була потрібна. Доглядала, масаж робила, їжу на пару готувала. Соки з картоплі й капусти вичавлювала. А як одужав, сили повернулися — так і пішов до іншої. Нічого, ще приповзе, але я не пробачу.
А тепер і ти йдеш. Що, так погано жилося? Тепер сама готуватимеш, по магазинах бігати, прати. До занять готуватися ще. Жіноча доля тяжка. А якщо завагітнієш? Куди ти поспішаєш?
Я сіла поруч, обняла її за плечі. Відчувала, як вона напружена, розбита. Промелькнула навіть думка поступитися, залишитися.
— Зустрічалися б, як раніше. Нащо з дому йти? — мама не заспокоювалася.
— Нащо люди живуть разом? Бо не можуть одне без одного. Я кохаю його. Я ж приходитиму. Обери. І дзвонитиму кожного дня. Хочеш, ми до тебе переїдемо?
Мама відняла руки від обличчя й різко випрямилася.
— Оце ще!
Я усміхнулася про себе.
Мама пізно вийшла заміж. Бабуся була суворою, нікуди її не відпускала. Лише коли вона померла, мама вийшла заміж. «Ускочила в останній вагон», як то кажуть.
Мені двадцять, а мама вже на пенсії. Підприємство, де вона працювала, збанкрутувало. Всіх у віці відправили на пенсію. А ще батько викинув фінт. Я все це розуміла. Але як розірватися між мамою й Денисом? Навряд чи вони втрьох зживуться. Я знала мамин характер. Та й нащо пробувати, якщо в Дениса є своя квартира? Так усім краще. Просто мама боїться залишитися сама.
— Пробач мене, мамо. Я дуже тебе люблю. Але й Дениса теж. — Я встала й почала збирати речі.
Коли мама вийшла, я дістала з кишені телефон.
— Чекаєш? — спитала в трубку. — Скоро прийду.
Закинула рюкзак на спину, спустила валізу на підлогу й покотила її до дверей.
Мама сиділа на кухні, відвернувшись до вікна.
— Мам, не ображайся. Зателефоную завтра, — сказала я провинуватим тоном.
Вона не ворухнулася. Сиділа така втрачена, самотня, ображена, що мені стало її шкода. Але якщо зараз дам слабину, підійду — вона знову почне умовляти залишитися. А Денис уже давно чекає мене в дворі, мерзне, мабуть. І я, поки не передумала чи мама не вийшла зі свого ступору, рішуче пішла до виходу.
Таксі викликати — гроші треба економити. Тому ми з Денисом пішли на зупинку.
— Ну як? Сильно мати сварилася? Умовляла залишитися? — спитав ДениКоли ми з Денисом зайшли до маминої квартири, Тимошка радісно гавкнув і кинувся до дверей, а за ним, усміхаючись, вийшов батько — тепер уже знову рідний і дорогий.
