Луна в зимовій тиші
В реабілітаційне відділення Оксана Петрівна потрапляє за два тижні до Різдва. Раніше не виходило: не було вільних місць.
Здоровя річ серйозна, тож отримавши направлення, Оксана Петрівна щиро зраділа: медичний центр, до якого її направили, у всьому Львові вважають чи не найкращим.
Усе ж у душі тихенько шкребе сум: ось-ось Різдво, традиції, кутя, святкова суєта…
З дитинства вона обожнювала це свято. Ялинку завжди наряджала сама, дім оздоблювала гірляндами, пахло сіном і мандаринами. А тепер усього цього треба було відмовитися.
З першого ж дня Оксана Петрівна переконує себе: нічого, попереду ще багато свят, до Старого Нового року буде вдома.
І ніби заспокоїлася.
***
Її поселяють у затишній двомісній палаті з телевізором, де вже жила жінка набагато молодша. Зранку до вечора розплановані процедури, масажі, лікувальна фізкультура.
Оксана Петрівна старається і не пропускає нічого. Навіть у спортзал записалася тренерка ЛФК, Марічка, дуже їй до душі.
Лікарі кажуть: молодець, відновлюється швидко.
Оксана Петрівна чемно усміхається, киває, але на душі все одно сумно.
Вперше в житті не готується до Різдва. Не купує подарунків, не думає про оселедець під шубою, не обирає сукню для святкового вечора.
Різдво пропливає десь мимо ніби взагалі не трапляється.
«Здоровя дорожче», знову каже собі. «Свято можна зустріти й тут із сусідкою».
30 грудня сусідку виписують. За нею зачиняються двері і Оксана Петрівна залишається на самоті. В абсолютній тиші.
***
31 грудня вранці дзвонять діти вітають, питають про справи, обіцяють заїхати після свят.
Звісно, у них свої родини, турботи, плани. Вдень приходять кілька привітань у вайбері від колег
А потім вечір.
***
Оксана Петрівна чує, як після звернення Президента щось відбувається в коридорі: хтось викрикує «З Новим роком! З новим щастям!»
Вона не виходить.
Між нею і святковим піднесенням невидима стіна. Відчуття, що вона нікому не потрібна.
***
Оксана Петрівна бере телефон хочеться почути чиїсь голоси! Та…зателефонувати кому?
Контактів у книжці море.
«Ярина» однокласниця, вони не бачилися уже цілу вічність, хоча регулярно ставлять уподобайки одне одному в Фейсбуці. Усе просто, але глухо.
«Сергій» колишній чоловік. Йому ніколи не подзвонить.
Перегортає далі.
«Богдан» син. Звісно, він відповість, поговорить, якщо треба приїде.
Але перед сином вона не хоче здаватися слабкою. Він звик бачити маму сильною.
Далі порожньо. Ніхто не підходить під те просте бажання: зараз, просто так, зателефонувати і привітати з Новим роком. Їй це здається недоречним. Їй здається. Що вже говорити про інших?
Кому ж дзвонити? Хоч комусь шепоче вона в білій тиші палати.
І починає плакати
Виявляється, у неї є все: дім, робота, досвід, море знайомих.
І водночас нічого. І нікого.
***
Це розуміння накриває хвилею і Оксана Петрівна вирішує вийти.
Накидає пальто, ковтає холодне повітря.
Біля центру маленький засніжений скверик. Вона йде туди, не знаючи, навіщо. Просто треба кудись іти.
На лавці сидить чоловік, її ровесник чи трохи старший.
Він не дивиться на хлопавки чи ілюмінацію, а кудись у порожнечу.
В Оксани стискається серце: хочеться обійтись одним словом.
Вона тихо каже:
Добрий вечір.
Чоловік піднімає очі і щиро посміхається, з тонкими життєвими зморшками біля очей.
І вам добрий. Зі святом вас.
Оксана всміхається у відповідь. Проста фраза, а всередині щось тепліє.
А ви як тут опинилися?
Дома поговорити нема з ким, просто каже він. Дружина померла три роки тому. Донька у Польщі, вдень привітала, каже дуже зайнята. Ось і сиджу. А ви з лікарні?
Оксана киває:
Так. Після хвороби ще відновлююсь. Знаєте, сьогодні зрозуміла, що мені нікому подзвонити на Новий рік. Десятки контактів а слова нема кому сказати.
Він не дивується.
Так Самотність приходить тихо. Одного дня усвідомлюєш: якщо тобі стане гірше ніхто і не помітить. І не прийде. Він дивиться уважно. І тоді, щоб не зникнути, треба наважитися заговорити першою. Як ви сьогодні наважилися. Значить, ви сильна.
Я не відчуваю сили
Це не важливо, лагідно каже він. Сильними не народжуються. Сильними стають, коли йдуть життю назустріч, навіть якщо воно повертається до тебе спиною. А знаєте якщо завтра ви не прийдете я все одно чекатиму. Бо вже знаю, що ви є.
Такі щирі слова, що Оксана раптом чітко розуміє: вона шукала того, хто врятує її від самотності, а й сама може бути порятунком для когось.
***
Коли вона повертається в палату, у кишені лежить клаптик паперу з акуратно, тремтячою рукою виведеним номером Андрія Степановича.
Пустота не минає, але в ній зявляється промінчик тепла. Відгук чийогось голосу:
Я вас чекатиму…
Вперше за довгий час Оксана Петрівна думає не про те, що втратила, а про те, що чекає завтра. Не масштабно просто завтра. Вранці.
«Може подзвонити? думає вона, засинаючи, просто привітати: Доброго ранку, Андрію Степановичу…»Вона прокидається раніше, ніж зазвичай, і спершу не розуміє, чому так легко на душі. Надворі ще сутінки, але у вікно лягає слабке місячне світло. Тиша та сама, щільна, як сніг за вікном, але всередині цієї тиші зявилася інша нота.
Оксана Петрівна бере телефон і тримтячими пальцями набирає номер з клаптику паперу. Відлуння гудків здається цілою вічністю.
Алло? озивається той самий лагідний голос.
Доброго ранку, Андрію Степановичу! Це я Оксана.
У слухавці тиха радість.
Доброго ранку, Оксано Петрівно! Я радий вас чути. Дуже.
Вона усміхається.
Сніг іде, говорить. А місяць такий великий, ніби обіцяє хороше.
Сьогодні він для нас обох, відповідає Андрій Степанович.
Вони домовляються прогулятися разом до обіду і це маленьке очікування гріє серце більше будь-якої святкової суєти.
За вікном світліє. За кілька годин Оксана Петрівна вийде у сквер, і життєвий холод на мить відступить перед теплом іншої людини. Колись вона знову зустріне Різдво вдома, повісить на вікно гірлянду, купить мандарини і, можливо, запросить гостя.
А сьогодні досить оцього простого: ранкового дзвінка і усмішки у відповідь.
Бо саме з нього починається новий рік. І нова надія.
