**Лист до Миколая та подарунок долі**
Я їхав у ліфті, навіть не підозрюючи, що звичайний спуск обернеться зустріччю, яка змінить цю зиму. В кутку стояла жінка у сірій куртці, тримаючи за ручку дівчинку років п’яти. Та пильно подивилася на мене великими блакитними очима й раптом широко посміхнулася.
— Ти їдеш на роботу? — без сорому запитала вона.
— Соломійко, з незнайомцями треба на «ви», — лагідно поправила її матір, вибачливо посміхнувшись мені.
Я відповів усмішкою й кивнув.
— Так, їду у офіс.
— А листа до Миколая ти вже написав?
Я засміявся. У ці казки я не вірив навіть у дитинстві, але розчаровувати малу не став. Вона гордо простягнула мені зім’яту картонку. Я машинально поклав її у кишеню й, попрощавшись, вийшов на вулицю.
Весь день намагався забути цю зустріч — занурювався у роботу, гнав від себе спогади про колишню наречену, яка в останню мить відмовилася від весілля. Переїхав у інше місто, щоб почати з нуля. Та навіть у тиші нової оселі біль не втихав.
Ввечері, блукаючи сніжними вуличками, я згадав про ту картонку. Дістав із кишені, прочитав дитячим почерком: «Будь завжди щасливим і ніколи не сумуй!» На душі потеплішало. Поставив листівку на полицю — так, щоб бачити її щодня.
За кілька днів до Нового року подзвонив орендодавці, щоб дізнатися, де живе та дівчинка. Наталя Василівна із задоволенням розповіла — виявилося, вони з мамою мешкають прямо поверхом вище, а звуть матір Оксаною.
Ввечері я постукав у їхні двері. Оксана здивовано завмерла, побачивши мене.
— Вибачте, — зніяковіло почав я, — я прийшов до Соломійки. Справа в тому, що до нашого офісу тимчасово завітав Миколай. Він попросив мене знайти дівчинку на ім’я Соломія та передати йому листа особисто.
Дівчинка миттю вискочила з-за маминої спини:
— Я ж знала, що він тебе пошле! Зачекай, зараз принесу!
За хвилину Соломія повернулася з величезним конвертом, прикрашеним сніжинками та серцями. На ньому було написано: «Тільки Миколаю в руки!»
— Мамі не кажіть! А то бажання не збудеться!
— Обіцяю, лист дійде до адресата, — усміхнувся я.
Вдома не втримався й розкрив послання:
«Шановний Миколаю! Мене звати Соломія. Я була дуже гарною дівчинкою. Дуже прошу — принеси мені велетенського м’якого ведмедика. І… нового тата. Бо в мене нікого немає».
У новорічну ніч я знову стояв біля їхніх дверей. Оксана відчинила й остоліла — перед нею був я з рожевим ведмедем у руках.
— Миколай просив передати це гарній дівчинці Соломії, — промовив я.
Соломія скакала від радості, обіймаючи то матір, то мене.
Оксана запросила мене залишитися на свято. За столом дівчинка раптом запитала:
— А як із моїм другим бажанням?
— З другим поки що складно… — завагався я.
— А що ще загадала? — обережно поцікавилася Оксана.
— Я просила Миколая нового тата. Але якщо у нього зараз із татами напружка, може, ти залишишся?
Соломія солодко позіхнула й заснула, пригорнувшись до ведмедика.
А двоє дорослих сиділи мовчки, схилившись над олив’є, червоніючи й усміхаючись. За вікном сніг лягав пухнастою ковдрою, а в кімнаті вперше за довгий час було по-справжньому тепло.
*Іноді доля підкидає знаки у найнеочікуваніший момент. І якщо сміливо йти назустріч — навіть дитяча віра у казку може стати початком чогось справжнього.*
