Тридцять п’ять років Оксана Ковальчук вважала себе щасливою жінкою. Улюблений чоловік Богдан, син Тарас і донька Мар’яна — здавалося, життя склалося ідеально. Але все змінилося, коли Богдана звільнили з заводу. Роботу в Києві знайти не вдалося, і він вирішив їхати на заробітки до Німеччини.
— Оксано, хлопці запрошують. Платять добре, — сказав він одного вечора.
— А як же ми? Ти там, а ми тут? Хіба це сім’я? — розгубилася вона.
— Це ненадовго. Переживемо. Станемо на ноги — і все буде добре.
Але добре не стало. Богдан приїжджав все рідше, а коли прибував — був похмурим і далеким. І ось одного разу, коли Оксана готувалася до його приїзду, зайшла за продуктами і знайшла в поштовій скриньці лист. Його лист.
Усміхнулася — подумала, що це слова кохання, ніжності. Відкрила вдома. І все в ній застило.
«Оксано, пробач. Не зміг сказати особисто. Я полюбив іншу. Наш шлюб — помилка. Хочу розлучення. Дітям допомагатиму. Прощавай».
Вона перечитувала знову і знову, не вірячи очам. Сльози заволікали світ. У цю мить у кімнату зайшов Тарас.
— Мамо, у тебя печі палає! Що ти?
Вона схопилася, вимкнула плиту, розмахувала руки, щоб розігнати дим. Посміхалася синові, а всередині горіло від болю.
Через місяць вони розлучилися. Богдан пішов назавжди. Гроші надсилав, але додому не повернувся. Через десять років Оксана дізналася, що він загинув у ДТП. А вона залишилася сама з двома дітьми і тягарем відповідальності.
Минали роки. Оксана більше не виходила заміж — не хотіла чужих чоловіків у своєму домі. Все її життя — діти. Тарас одружився з Наталею. Вони оселилися в його кімнаті, а Оксана з Мар’яною — в іншій. Народився вінук Данило. Але Наталя і Мар’яна не поспішали покидати батьківський дім. Будинок став тісним.
Одного дня Мар’яна оголосила:
— Мамо, я вагітна. Ми з Русланом трохи поживемо в тебе.
— Де?! — здивувалася Оксана. — В одній кімнаті — Тарас з дружиною і сином, в іншій — ми з тобою. Куди ще людей селити?
— У нас у кухні є диван. Ти ж не проти?
І Оксана переїхала на кухню. Перша ніч там була пеклом. А потім — ще гірше. Крики, сварки, суперечки. Хто з’їв ковбасу, хто шумів уночі, хто взяв блокнот — усе стало приводом для скандалів.
І раптом Оксана помітила, що Наталя округлилася.
— Ти вагітна?
— Так. У нас буде друга дитина.
— А як же житло?
— Значить, виганяєте?! — спалахує Наталя.
— Ніхто вас не виганяє. Але вас уже четверо в одній кімнаті!
— Нехай твоя донька виїжджає, у неї є чоловік! — зауважила Наталя.
— А в тебе теж є! — не витримала Оксана.
Вранці прийшов Тарас:
— Мамо, ти Наталю образила. Виганяєш нас?
Мар’яна, ніби по команді, зайшла:
— Скажи чоловікові, щоб вам житло знайшов!
— Знаєте що?! — вибухнула Оксана. — Годі! Виїжджайте всі! І ти, Тарасе, з дружиною і дітьми. І ти, Мар’яно, зі своїм Русланом. Я більше не можу! Ви перетворили мій дім на базар. Ви не поважаєте ні мене, ні один одного. Все, досить. На вихід!
Вона сказала це рішуче, голосно, без вагань. Навіть сама здивувалася своїй твердості. Але назад не хотіла. Ні на секунду.
Через три дні вони поїхали. Було багато слів: «Ти більше не побачиш онуків», «Ми з тобою не спілкуватимемося». Оксана мовчала.
А ввечері сіла на кухні — одна. Без криків, без сварок. Просто в тиші.
Вона озирнулася і вперше за довгі роки відчула себе справжньою господинею. Зробила ремонт. Оновила меблі. А наступного року — вперше в житті — поїхала відпочивати за кордон.
І нехай хтось скаже, що вона думає лише про себе — ні. Вона віддала життя дітям. А тепер, нарешті, живе для себе. І це правильно.
