Свекруха, яка не знає спокою
Коли моя свекруха, Марія Степанівна, оголосила, що переїжджає до своєї мами, бабусі Ганни, у село, а свій дім віддає нам із Миколою, я ледь не підстрибнула від радості. Власний дім! Просторий, із садом, верандою, де ми могли б вирощувати дітей та влаштовувати шашлики на вихідних — це ж мрія! Ми з Миколою вже уявляли, як облаштовуємо кімнати, фарбуємо стіни та запрошуємо друзів на новосілля. Але, як виявилося, Марія Степанівна ні в селі, ні деінде сидіти тихо не збирається. Вона то й діло повертається, перевертає наш дім догори дригом, і я вже не знаю, як із цією напастю впоратися. Свекруха, звісно, жінка енергійна, але її звички та вічні візити перетворюють нашу мрію на якийсь нескінченний цирк.
Все почалося півроку тому. Марія Степанівна, якій, до речі, вже за 60, раптом вирішила, що хоче бути ближчою до своєї мами, бабусі Ганни, якій, на хвилинку, 85 років. «Я маю допомагати мамі, — заявила вона. — А вам, молодим, дім знадобиться». Ми з Миколою були в захваті. Дім великий, міцний, із городиком і навіть старою яблунею в саду. Ми одразу почали планувати ремонт, мріяти, як зробимо дитячу для нашого сина та кабінет для Миколи. Марія Степанівна зібрала свої речі, залишивши нам половину меблів, і поїхала в село, яке за три години їзди. Я тоді подумала: «От тепер і заживемо!» Як же я помилилася.
Через два тижні після переїзду свекруха з’явилася на порозі. «Знуджувалася по місту!» — оголосила вона, тягнучи за собою величезну валізу. Я, наївна, думала, що вона приїхала на вихідні. Та ні, Марія Степанівна залишилася на місяць. І за цей місяць вона переставила всі меблі у вітальні, бо «так краще для енергетики», пересадила мої квіти, заявивши, що я їх «неправильно поливаю», і навіть почала готувати обіди, від яких Микола тепер ховається. Її коронна страва — борщ із такою кількістю часнику, що очі сльозяться ще на підході до кухні. Я намагалася натякнути, що у нас свої звички, але вона лише відмахнулася: «Оленко, ти молода, ще навчишся господарювати!»
Тут я, чесно, не витримала. «Маріє Степанівно, — кажу, — ми вдячні за дім, але це тепер наш дім, дайте нам жити по-своєму». А вона у відповідь: «Ой, Оленко, не бурчи, я ж для вас стараюся!» І поїхала назад у село. Я зітхнула, думаючи, що це був разовий набіг. Але не тут-то було.
З того часу свекруха повертається і не перестає втручатися. Вона приїжджає без попередження, іноді на пару днів, іноді на пару тижнів. І кожен раз це як ураган. То вона вирішує, що наш сад «запущений», і починає копати грядки, вириваючи мої троянди, бо «вони марні». То задумує генеральне прибирання, викидаючи мої старі журнали, які я, між іншим, колекціонувала. А одного разу вона приволокла старий комод із села, заявивши, що це «сімейна реліквія», і поставила його просто посеред вітальні. Микола лише сміється: «Мамо, ти як дизайнер інтер’єрів!» А я вже не сміюся. Я на межі.
Найсмішніше, що в селі в Марії Степанівни, схоже, усе гаразд. Бабуся Ганна, попри вік, цілком жвава — сама город полить, кіз доїть, навіть на лавочці із сусідками пліткує. Але свекруха каже, що їй там «нудно», і вона «має перевіряти, як ми справляємося». Перевіряти! Я вже мовчу про те, як вона вчить мене виховувати сина. «Оленко, ти занадто м’яка, він має допомагати по хаті!» — каже вона, а сама годує його цукерками і дозволяє дивитися мультики до півночі. Я вже не знаю, як пояснити, що ми хочемо бути господарями у своєму домі.
Днями я не витримала і поговорила з Миколою. «Миколо, — кажу, — твоя мама нас виводить. Може, попросимо її приїжджати рідше?» А він: «Оленко, вона ж хоче бути корисною. Потерпи, вона звикне до села». Потерпіти? Та я вже на межі! Марія Степанівна недавно заявила, що хоче приїхати на все літо, щоб «допомогти з городом». Я уявила три місяці її «допомоги» і ледь не запанікувала. А вчора вона подзвонила і сказала, що знайшла нам «ідеального пса» — якогось кудлатого дворнягу, якого підібрала в селі. «Вам потрібен друг!» — каже. Микола у захваті, а я в жаху. У нас і без того вистачає «друзів» у особі свекрухи.
Я вже думаю, як вирішити цю проблему. Може, запропонувати Марії Степанівні якийсь гурток у місті? Хоч вишивання, хоч танці — аби була зайнята. Чи подарувати їй путівку на море? А то скоро я поАбо, може, просто змінити замки і зробити вигляд, що нас вдома немає.
