Я кохаю його, але не хочу, щоб дитина залишилася без батька
Привіт. Мене звати Оксана, і зараз я стою на роздоріжжі, від якого залежить не лише моє життя, а й доля ще двох людей. Мені двадцять девять, я живу у Львові, працюю в невеликій юридичній конторі, у мене є друзі, рідні але серце моє належить людині, з якою ми не можемо бути разом відкрито. І це не просто історія кохання. Це мука, що триває вже рік.
Микола й я були разом три роки. Молоді, закохані, безтурботні. Сварилися, мирилися, мріяли. Я вірила, що він моя доля, а він казав, що без мене не може дихати. Були щасливі, доки одного разу не посварилися через дурницю. Обидва спалахнули, обидва розійшлися, ніхто не зробив перший крок. Були занадто вперті й занадто молоді.
Минуло кілька місяців. Я сумувала. Дивилася на телефон, чекаючи повідомлення. Не писала, не дзвонила горда. А потім дізналася, що він зустрічається з іншою. Дівчина з сусідньої контори, скромна, тиха і незабаром вагітна. Ніби серце вирвали з грудей. Досі памятаю, як стояла біля вікна, а всередині була пустота, наче вітер зимовий усе вивіяв.
Коли народилася його донька, я наважилася подзвонити просто привітати. Він замовк на мить, потім прошепотів:
Ти не уявляєш, як я радий почути тебе. Давай побачимось?
Не знаю, чому погодилася. Просто хотілося подивитися йому в очі. На зустрічі ледве говорили. Сиділи, дивилися один на одного, і в цій тиші було все кохання, біль, каяття. Він тримав мою руку, а я мовчки плакала.
З того дня почали бачитися. Рідко, обережно, ніби боялися самих себе. Рік ми зустрічалися так потайки, але між нами не було близькості. Я не могла. Щойно згадаю його донечку, те, як вдома чекає на нього маля з маминими очима усе всередині стискалося.
Він часто скаржився, що вдома не витримати. Що з матірю його дитини його нічого не повязує, окрім дівчинки. Що більше не кохає. Що мріє про мене. І не раз запитував:
А якщо я піду? Якщо повернуся? Ти приймеш мене?
А я мовчала. Бо не знала, що відповісти. Бо в ту мить, скільки б його не кохала, бачила перед собою не лише чоловіка, а й батька. І дівчинку Марійку, яка ще не вміє говорити, але вже знає, як усміхається її тато, яка на дотик його куртка, як він обіймає перед сном.
Як я можу це знищити? Як можу стати тією, через кого дитина залишиться без батька поряд?
Так, можливо, вони не кохають одне одного. Можливо, живуть разом лише заради дитини. Та хіба це злочин? Скільки таких сімей і всі живуть. У когось із часом усе налагоджується, хтось вчиться кохати знову А якщо я розібю цю родину чи буду щаслива, знаючи, що дівчинка росте без тата?
Мені страшно. Мені боляче. Я мрію про нього, засинаю з думками про нього, не можу дивитися іншим чоловікам у вічі. Ніхто мені не потрібен, окрім нього. Він моє повітря. Але я не знаю, чи маю я право на це щастя.
Іноді думаю а якби на місці Марійки була я? Якби мого батька забрала інша жінка, як би я почувалася? Я дуже добре памятаю, як росла без тата. І не хочу, щоб хтось ще пройшов через це.
Микола чекає відповіді. Він усе частіше говорить про розлучення. Благає:
Не мовчи. Скажи, чого хочеш. Я готовий кинути все. Лише скажи
А я я не знаю, що сказати.
Не знаю, як правильно. Розум каже одне залишити все як є. Не втручатися, не руйнувати, бути сильною. А серце рветься до нього, кричить, блага не відпускати.
Якщо ви читаєте це, якщо колись були в такій ситуації скажіть, що робити? Чи можна знайти своє щастя, не зруйнувавши чиєсь? Чи будь-яке щастя завжди комусь болить?
Я кохаю його. Але не хочу, щоб його дитина росла без батька.
І, здається, уперше в житті мені по-справжньому страшно.
