**Захищені Любов’ю**
Зустріч Мирослави та Олега була визначена десь у небесах.
…Олег свого батька в очі не бачив. Виростав під опікою мами та бабусі. Коли маленький Олег питав про тата, мама щось невиразно бурчала: мовляв, твій тато – геолог, він у нескінченних пошуках корисних копалин. А одного разу, у гніві, вигукнула: «Тата у тебе, Олеженько, і не було!»
Дитиною Олег приймав ці відмовки, вірив мамі беззаперечно. А коли підріс, вирішив розібратися. Адже не від Святого Духа він народився! Виявилося, що в молодості мама Олега поїхала у відрядження – а повернулася з майбутньою дитиною, тобто з Олегом. Це розповіла бабуся. Потай.
Олег був незвичайно щасливий від розгаданої таємниці. Слава Богу, його не знайшли у капусті. Юнак вирішив при першій нагоді зустрітися з батьком. Хоче він того чи ні. «Все ж я йому син, а не перший-ліпший!» А разом із цим Олег дав собі слово: «У мене буде справжня родина. І дружина, і діти. Причому – одна дружина на все життя і багато діточок.»
…Мирослава також не знала батьківської любові. Її мати розлучилася з ним, коли Мирославі не виповнилося й двох років. Батька замінив вітчим. Непогана людина, але все ж… Своїх дітей від першого шлюбу вітчим постійно ставив Мирославі за приклад. Її це дратувало. Отже, дівчина могла розраховувати лише на мамину любов.
Коли Мирослава виросла, вона вирішила: «Якщо вже виходитиму заміж, то лише раз і назавжди! Знайшов би такий хлопець.»
І він знайшовся.
…Був Святвечір. Січень, мороз, вечір. Книгарня. Олег і Мирослава стояли у черзі до каси. В обох у руках – том Івана Франка. Погляди перехрестилися. І Олег пішов у наступ. Він засипав дівчину компліментами, запитаннями (тактичними й чемними). Олег не міг просто так відпустити її. Вона мусила стати його дружиною! Саме вона. Оця дівчина.
А Мирослава навіть не кокетувала. Їй було тепло і добре з цим невгамовним парубком. Ніби вона знала його сто років.
Втім, Мирослава з порядних родин, а жіночці не личить знайомитися де попало і з ким попало. Олег оцінив скромність незнайомки й запропонував спершу обмінятися телефонами. Мирослава записала номер Олега, а свого не дала. «Зателефоную після свят», – невиразно пообіцяла вона.
Олег не міг допустити, щоб такий дар із небес – Мирослава – пішов. Вони попрощалися. Але хлопець таємно пройшов за дівчиною і дізнався, де вона живе.
Усі святкові дні Олег літав у думках. Адже знайшов свою «лебідку» і буде кохати її вічно.
Проте свята минули, а дзвінка не було. Олег занепокоївся і взявся за справу.
Свій том Франка, куплений тоді, він поклав у поштову скриньку Мирослави. Невже не здогадається, від кого? Дівчина подзвонила того ж вечора:
«Привіт, Олеже! Чому не телефонував? Я ж чекала!»
«Мирославочко, у мене нема твого номера. Я б давно подзвонив. Хіба не пам’ятаєш, у книгарні ти, мабуть, побоялася сказати?» – Олег сяяв.
«Але ти ж мене якось знайшов!» – не заспокоювалася Мирослава.
«Типова жіноча логіка», – подумав Олег. Він був безмежно щасливий: виходить, Мирослава до нього не байдужа!
Не відкладаючи, вони одружилися. А як інакше? У них було стільки спільного! Неземне кохання, бажання мати стільки дітей, скільки Господь пошле, і пристрасть до творчості Франка. Хіба цього мало?
На такому міцному фундаменті молодята вирішили будувати родину.
Мирослава викладала українську мову в університеті, Олег був добрим програмістом.
Незабаром у них народилася Оленка. За два роки з’явився Данилко. Життя йшло, як за маком.
Олег не полишав думки знайти батька. Допоміг інтернет. Серед десятків однойменників він таки знайшов рідну душу. Листувалися. Батько жив у Києві. Запросив Олега в гості.
Зустріч була зворушливою. У батька була своя родина, але про Олега він пам’ятав усі ці роки.
«Добре, сину, що знайшов мене. Тепер будемо спілкуватися», – чоловік обійняв Олега.
Олег із гордістю розповів про свою родину: «Дивись, тату, ти вже двічі дідусь. І це не межа…»
Батько Олега був професором медицини.
Додому Олег повернувся накриленим. Батько йому дуже сподобався. Щира, добра людина.
Звісно, турботи про родину не дозволяли Олегу часто бачитися з батьком. Зрештою, спілкування зійшло нанівець.
Оленка й Данилко підросли. Мирослава вирішила захистити дисертацію. Адже її бабуся й мама були кандидатами наук. Вона не хотіла відставати.
Тему дисертації Мирослава вибрала невипадково. Про творчість Франка. Мати дітей ретельно готувалася, збирала матеріали.
Олег підтримував дружину, допомагав по господарству. Три роки вони присвятили підготовці до захисту. І саме тоді в Оленки й Данилка з’явилася сестричка Мар’янка.
З захистом довелося почекати.
Коли Мар’янка піКоли Мар’янка пішла до садочка, Мирослава знову повернулася до своїх наукових праць, бо знала – її родина завжди буде її найбільшою гордістю та наймогутнішим захистом.
