Людмила, ти що, з глузду зїхала на старості літ! У тебе ж онуки вже в школу ходять, яка ще весілля? такими словами мене зустріла сестра, як я повідомила їй, що виходжу заміж.
А навіщо відкладати? Через тиждень з Толиком у нас розпис у муніципалітеті, треба ж сестру попередити, думала я. Звісно, на свято вона не приїде ми живемо на різних кінцях України. Та й гучної гулянки у свої шістдесят ми не плануємо, «Гірко!» волати не будемо просто тихо відпишемося й посидимо удвох за святковим столом.
Можна було й не офіційно реєструвати стосунки, але Толик наполягає. Він у мене справжній кавалер: у підїзді двері тримає, з машини виходити допомагає, пальто подає. Каже: «Що я, хлопчисько який? Хочу серйозних стосунків!». А для мене цей сивочолий Толян все одно як хлопець веселий, уважний. На роботі його всі поважно по імені по батькові кличуть, а як мене бачить ніби йому знову сорок років! Обійме та й закружляє серед центру Полтави, а мені й приємно, і соромно люди ж дивляться! Кажу йому: «Та люди ж сміятимуться». «Які люди? Я окрім тебе нікого не бачу», усміхається у відповідь. І в ці хвилини й справді здається, що у світі тільки ми удвох.
Але є й моя рідна сестра, якій потрібно все розповісти. Я боялася, що Тетяна, як і всі інші, засудить а найбільше мені хотілося саме її підтримки. Довго збиралася, та все ж подзвонила.
Людмило-оо, витягнула вона шокованим голосом, коли почула про моє заміжжя. Та ж рік лише минув, як Віктора поховали, а ти вже заміну знайшла? Я знала, що новина її вразить, але не думала, що причиною обурення стане саме мій покійний чоловік.
Таню, я все памятаю, обірвала я її. Але хто визначає терміни? Ти назви мені конкретну цифру скільки чекати, щоб знову бути щасливою, і не чути засуджень?
Сестра задумалася.
Ну, для порядку треба хоча б років пять.
Тобто мені треба сказати Толику: вибач, приходь через пять років, а я тим часом у жалобі ходитиму?
Таня мовчить.
І що це змінить, скажи? Через пять років не знайдеться заговорити язиками? Все одно обговорювати будуть, але мені до них все одно байдуже. А от твоя думка важлива, якщо ти проти скасовуємо все.
Я, знаєш, не хочу бути винною, женись хоч сьогодні! Але зрозумій я тебе не розумію і не підтримую. Ти завжди була на свій розум, але щоб так змарнуватися на старості не чекала. Майте совість, хоч рік ще зачекай! Але я стояла на своєму:
От ти кажеш ще рік, а якщо у нас із Толею якраз цей рік і лишився? Що тоді?
Сестра засопіла, ледь не заплакала.
Знаєш, роби як знаєш. Я розумію щастя усім хочеться, але ж ти і так усе життя була щасливою
Я розсміялася.
Справді, Таню? Ти й сама вважала мене щасливою? І я колись так думала, аж поки не зрозуміла: була я просто робоча конячка. Навіть не знала, що жити можна по-іншому: просинатися без будильника, гуляти містом, ходити в кіно, плавати у басейні, бігати на лижах. Діти ситі, онуки при ділі. І головне я на все звичайне дивлюся іншими очима.
Віктор був гарною людиною, виховали двох дочок, маємо пятьох онуків. Чоловік завжди казав: найголовніше сімя. От ми й тягли воза задля дітей: спочатку намагались усе для сімї, потім для сімей наших дітей, далі для онуків. Коли старша вийшла заміж, вже була дача під Полтавою, але Віктор задумав: «Треба ще, вирощуватимемо своїм мясо!». Взяли в оренду гектар під Сорочинцями, завели господарство: худоба, птиця. Ніколи не лягали спати до півночі, а в пять вже на ногах. Весь рік на дачі, додому тільки у справах.
Часу на себе ані хвилини: подруги телефонують одна тільки з онукою з Одеси, друга з чоловіком у театрі. А я й не памятаю, коли просто так у магазин їздила! Бувало, хліба по кілька днів не було самі до всього привязані. Тільки діти не голодні, онуки з новою машиною й ремонтом у квартирі значить не все дарма.
Якось завітала до мене колишня колега:
Люда, я спершу тебе не впізнала! Думала, ти тут на свіжому повітрі сили набираєшся, а ти ледь тримаєшся! Чого така виснажена?
Та як? Дітям же треба допомогти
Дітям вже по дорослому, хай би й собі самі давали раду, а ти подивися для себе поживи!
На той час не розуміла, що ж таке «жити для себе». Тепер знаю: це коли спиш стільки, скільки хочеш, ходиш куди заманеться, і ніхто не дорікає! А найголовніше, ти вчишся цінувати мале. Колись, збираючи на дачі листя, дратувалася, а тепер ці листочки ніби свято. Йдеш парком, підкидаєш їх ногою й тішишся, як дитина! Навчилася любити дощ тепер не треба бігати по городі з кізками, а можу просто сидіти у кавярні й дивитися крізь вікно, як капає.
Коли залишилася без чоловіка, була наче у тумані: на серці порожнеча, у голові жодних планів. Діти швидко все продали дачу під Лубнами, господарство і повернули мене до Кременчука.
Коли в житті зявився Толя, памятаю першу прогулянку у міському сквері. Він виявився моїм сусідом, знайомим зятя, перевозив речі. А потім признався: бачив перед собою стомлену жінку і захотів витягнути мене з того смутку. Відвів мене в парк сів зі мною на лавку, купив морозиво, а потім запропонував піти до ставка годувати качечок. Я на дачі качок вирощувала, але жодного разу не зупинялася просто подивитися, як вони плавають.
Навіть не віриться, що можна так просто стояти й спостерігати за качками, зізналася я.
То нічого, я тобі ще не таке покажу! каже Толя і бере за руку. Ти заново народишся!
Він і справді мав рацію. Я, як дитина, кожного дня пізнавала світ і мені подобалося бути щасливою. І ось колись прокинулася з думкою: без Толя я вже не зможу. Ні голосу, ні сміху, ні лагідних дотиків
Дочки наші новину зустріли в штики: мовляв, мамо, це зрада памяті тата! Було боляче, навіть винною почувалася. А от діти Толя навпаки зраділи: «Тепер за тата спокійні», сказали. Лишилось повідомити сестру і це я відкладала до останнього.
І коли у вас розпис? нарешті питає Таня.
Цієї пятниці.
Ну Що тут сказати: рада та любов вам на старість, сухо попрощалася.
У пятницю ми з Толиком купили поїсти на двох, одяглися гарно, викликали таксі й поїхали у полтавський РАЦС. А біля входу мене чекала несподіванка там стояли мої доньки з зятями, онуки, діти Толика з сімями і найголовніше сестра Таня з оберемком білих троянд! Вона крізь сльози посміхалася:
Таню, ти що, приїхала спеціально? я не могла повірити.
Мушу ж сама побачити, кому тебе віддаю! сміється вона.
Виявляється, всі вже давно все організували, домовились, навіть столик у кафе замовили.
Недавно ми з Толиком відзначили річницю весілля. Тепер він «своя» людина для кожного з нашої родини. Я часто не можу повірити, що це відбувається зі мною: я просто непристойно щаслива і навіть трохи боюся, щоб це від щастя не зглазити.
