Люди побачили змарнілого коня: сил не вистачало навіть підвестись
Закохана пара неквапливо блукала поміж буйної, високої трави на піщаній околиці села. Вони навпомацки трималися за руки й кидали один на одного теплі й довірливі погляди ті, що виростають лише зі справжніх почуттів. Їхня безтурботність розмивала час і простір, аж поки з-під сонячного марева перед ними не вималювалося щось дивне, майже потойбічне.
Раптом дівчина, Оксана, злякано скрикнула й рвучко відійшла назад. Богдан, хлопець із гострими рисами, інстинктивно ступив уперед, ніби всотує захист з повітря, хоча видимої загрози не було.
У хащах поруч лежав кінь.
Точніше щось, що колись було конем. Тепер це нагадувало скелет, стягнутий тонкою зморшкуватою шкірою.
Кістки так наблизилися до зовнішнього світу, що, здавалося, ще трохи і вони пробють шкіряну оболонку. По всьому тілі темніли засохлі кірки, обліплені дзижчанням мух.
Від вигляду нещасного створіння у обох в грудях стискалося відразою.
Боже мій… прошепотіла Оксана, Яка бідолашна тварина!
В її голосі стугоніла така сила, що саме повітря над заливом раптом стиснулося в безгомінь.
Тіло коня ледь вловимо здригнулось.
В цей момент у Оксани й Богдана волосся піднялося дибки.
За мить долинула злитна хвиля їхнього переляканого крику.
Вони кинулися навтьоки, пробираючись крізь віття, не озираючись ні на мить. Тільки вибігши на ґрунтову дорогу, зупинилися, задихані, намагаючись повернути собі спокій.
Ніхто за ними не женеться.
Поступово тривога затихла, а думки почали складатися в цілі картини.
Воно живе… зблідлі слова Оксани врізались у простір.
Живе, а виглядає, як мертве, мовив Богдан тьмяно.
Та ж воно рухалося…
Може, перевірити ще раз? Може, воно не саме ворушилося, раптом щось ізсередини його доїдає?
Оксана здригнулася, уявивши це, й залишилась стояти осторонь. Вона відправила свого лицаря Богдана в хащі на розвідку.
Він, затискаючи долоні, обережно повернувся до хворого коня і пересвідчився: поряд ані душі, і справді кінь ще дихає.
Коли хлопець нахилився ближче, кінь повільно повернув голову й тихо пирхнув.
Йому було важко дихати, але худі боки ще ледь здригалися тварина жила.
Віко ледь прочинилося: попід червоною плівкою рогівка намагалася заглянути в Богдана.
Обриси світу навколо танули й спрощувалися: нижня губа безсило звисала, кінцівки й хвіст лежали нерухомо, вуха ледь тремтіли, чи то від вітру, чи у слабкій реакції.
Здається, воно давно тут, навіть трава не примята, повернувшись до Оксани, розповів хлопець.
Тепер що робити? Вона ніби на краю може згаснути що хвилини… Хто в нас тут розбирається в конях?
У Богдана майнула думка: в сусідньому селі Дубівка тримають табун, туди часто їдуть діти й дорослі кататись.
Телефонувати отрималось швидко: збентежений переказ закоханих змусив власників зреагувати миттєво.
Ось із-за повороту здійнялася курява: стара Таврія з причепом для перевезення коней зупинилася поруч із парою.
Чоловік та жінка спершу здалеку не розгледіли нічого дивного, але, наблизившись, просто зомліли від жаху, побачивши стан знесиленої тварини.
Про самостійний підйом і мови бути не могло: тепер лише відчайдушна надія на ветеринара.
Усім чотирьом підняти знесилену істоту не вдалося, тож Богдан помчав кликати односельців.
Зібралась ватага чоловіків розклали під коня товсте домоткане рядно, взялися за краї й підняли, ніби тінь спогадів, обережно вклавши в причеп.
Кінь, широко розплющившись, ледь-ледь шарпнув копитом.
Більше вже не залишилось сил.
Проминуло кілька хвилин залишивши на згадку лише сумну картину, колеса закрутилися й потягнули тварину до стайні.
Там її зустрічали люди ветеринар, господарі, добровольці.
Біля вільного денника тихо чекали й поліцейські. Вони прийняли заяву про жорстоке поводження, записали свідчення ветеринара, нових господарів й кожного, хто долучився.
Щоправда, одразу попередили: знайти попереднього власника навряд чи вдасться.
Лікар узявся працювати: уколи, обробки, аналізи, капельниці.
Справжнім госпіталем на тижні став кінський стан. Головною проблемою було те, що кінь майже не їв і ледве пив.
Причиною стало паразитарне зараження: під шкірою розмножувалися кліщі, викликаючи свербіж, пухирці, роздерту в рани шкіру. З часом тварина просто не бажала їсти, висохла до скелета.
Сумні звістки не закінчувалися: третя повіка вражена червоною опухлєю ймовірна пухлина. Потрібна операція, але лише тоді, коли тварина окріпне.
Проблеми з зубами теж потребували негайного втручання.
Перші дні минали в пісному напівзабутті. Капали вітаміни, молоко запускали у рот через соску, тримали голову руками як маленькому лошаті.
Та згодом кінь, якому дали старовинне імя Стожар, почав знаходити у собі маленькі резерви сил.
Хоч спершу він лежав, мов чекала тінь над прірвою, з часом тягнув морду до рук інших не бачив, але розпізнавав голоси, розрізняв дотики. Зір у нього був майже втрачений, тепер світ визначався лише тактильно.
Поступово тварина навчилась самостійно перевертатися з боку на бік, втримувати голову, іноді навіть піднімати живіт.
Лише от встати не міг.
Мязи ослабли, ноги стали чужими, й лише зусилля ветеринара і цілої громади допомагали потроху відроджувати силу. Щоб тримати Стожара просто стоячи треба було мінімум восьмеро рук: використовували старе домоткане байкове покривало та паси для підтримки.
Втім, сільські друзі не лишали осторонь. Щовечора приходили допомогти на тренуваннях.
Натуралка і воля непомітно відновили мязи: спочатку ногами доводилося керувати вручну, але за кілька днів кінь розчовгався сам незграбно, зате впевнено.
Ніхто не збирався здаватись. Місяці наполегливих зусиль зробили своє: незабаром Стожар стояв, а потім неквапливо намагався ступати.
Хазяїн виводив його на кілька кроків на свіжу траву, даючи вдихати аромат луків. Потроху бажання бігти поверталось у погляд тварини.
Настав день, коли ветеринар дозволив операцію на очах. Для Стожара це була несуттєва подія: зір усе ще хилився у пітьму.
Процедуру провели у ветеринарній клініці в Сумах. Після операції біль терзав око, але поступово тіні світу набули гостроти: він побачив власників, денник і загін для тренувань.
Сеансам із краплями, годуванню й ласці тепер не було кінця і Стожар, дивлячись великими чорними очима, наче слухав людські слова.
Згодом його випускали у великий загін разом із двома іншими кіньми-сусідами. Стожар швидко знайшов спільну мову із гоноровим молодим жеребцем і ніжно щипав траву поряд із старшою лошицею.
З того дня, як його знайшли й витягли зі сну, минули довгі, дивно закручені місяці. Стожар вже не нагадував примару: щетиниста шерсть грала золотом у променях Карпатського сонця, лише на крупі ще видніли рубці колишніх ран.
Хазяїн не поспішав садити на нього сідло але Стожар сам почав блимати копитом, озираючись, коли бачив, як підлітки сідають на інших коней.
Одного дня, коли колосся колихалося як у вісні, чоловік підійшов із упряжжю. Стожар вдихнув-зажував повітря й заржав. Тепер вага хазяїна вже не лякала більше не хотілося сумувати.
Вони здійснили маленьке коло по луках.
Кінь відчув захват вперше за довгий час.
Туман минулого розвіявся з його памяті, залишивши лише впевненість: більше його не залишать наодинці ніколи. І тепер, як би не снувався цей дивний світ, у ньому завжди знайдуться теплі руки та добрі люди, що повертатимуть до життя тих, хто вже майже зник.
