Ось уже майже рік, як ми з Вікторією разом. Я не рахував копійок, коли справа стосувалася неї чи її онука. Але щойно я попросив запакувати декілька вареників додому в ту ж мить я дізнався, яке моє місце насправді.
Офіціантка обережно поставила перед нами пластиковий контейнер, у який вже вклали майже неторкнутий шматок київського торта. Вікторія з виразним задоволенням підсунула коробочку до себе. Ми сиділи в затишному кафе в центрі Києва, звучала легка мелодія, але всередині мене поволі розкочувався глухий клубок обурення.
Мені вже пятдесят вісім, їй пятдесят чотири. За плечима в обох розлучення, дорослі діти й навіть онуки. У мене двоє хлопчик та дівчинка. У неї обожнюваний онук, шестирічний Тарасик, про якого мені відомо ледь не більше, ніж про себе самого. Хоча бачив його тільки раз чи двічі побіжно.
Вікторія швидко заховала контейнер у сумку й посміхнулася тією самою мякою посмішкою, від якої я колись втратив голову.
Тарасику все шоколадне подобається, мовила вона. А я вже ситенька, нема охоти до солодкого. Хай уже не пропаде, правда?
Я мовчки кивнув, покликав офіціантку й розплатився й за торт, і за каву, і за її салат. Ну що ж, гроші не питання, я не збіднію. Але справа не у грошах у звичці, яка непомітно сформувалась останнім часом. Варто трапилася можливість і завжди за мої кошти Вікторія неодмінно відносила додому ласощі для онука.
Перший тривожний сигнал пролунав три місяці тому, коли ми пішли в кінотеатр на гучну премєру. Я придбав квитки, підійшли до бару, і Вікторія попросила найбільше відерце карамельного попкорну й кока-коли.
Я тоді здивувався, бо вона завжди стежить за фігурою і солодке рідко їсть. Думав, може захтілось себе потішити. Ми зайняли місця, згасло світло. Я потягнувся по попкорн, взяв дрібку смачно. А відерце Вікторія тримала в себе на колінах, закрите кришкою, яку спеціально попросила на касі. І не зїла жодного зернятка.
Ти чому не їси? шепочу. Смачне ж.
Омину, дякую, відповіла тихо. Я його для Тарасика. Він нині в мене ночує, обожнює попкорн із кінотеатру, а його батьки такого не купують.
Я ледь не вдавився коли. Виходить, я купив відро навіть не для нас, а для її онука без жодних розмов. Вона просто вирішила так. Увесь сеанс мені було ніяково: їсти не хотілось, то ніби відерце під охороною. Після фільму я довіз її додому, а вона, сяюча, понесла те відерце своїй кровиночці, а я почувався не інакше, як курєр, який і заплатив за замовлення.
В якихось труднощах вона не була: Вікторія добре заробляє, гарно вдягнена, має машину. Але питання не в грошах.
Головний удар для мене був минулої суботи. Вікторія запросила мене на обід, пообіцяла свої фірмові вареники, про які я чув мороки. Я не прийшов з порожніми руками: купив пляшку хорошого українського вина, фрукти, шмат свіжої сьомги хотілося зробити стіл щедрішим. На кухні пахло так, що можна було з розуму зїхати.
На столі під рушником височіла величезна миска. Під нею гора румяних вареників. Сіли, Вікторія налляла чай, поклала мені по пять вареників на тарілку.
Їж, Іване, поки гарячі, лагідно мовила.
Вареники просто казка три з мясом, два з капустою. Поїв, аж настрій піднявся. Пили вино, розмовляли, сміялися от воно, домашній затишок!
Віко, це шедевр, відкинувшись на спинку стільця, звернувся я. Ввечері до мене приїдуть онуки, донька завезе на вихідні. Даси трохи вареників з собою? Хай спробують усе купують у магазині, а такого вони не куштували.
І тут її немов підмінили.
Посмішка зникла, погляд став колючим, вона вся напружилась, наче стримувала роздратування.
Ой, Іване, сказала вже іншим, майже вибачливим, але твердим голосом. Я б із радістю, та не можу багато віддати. До мене Тарасик ввечері приїде, я ці вареники в основному для нього ліпила.
Вона підійшла до тієї великої миски, де, присягаюсь, лежали не менше тридцяти вареників. Скрипнула пакетом, поклала всього три. Два з капустою й один з мясом.
Ось, простягнула пакетик, пригости. На вечерю ж Тарасику ще треба лишити.
Я дивився на ці три вареники й відчував, як обурення підступає до горла. Повна миска перед очима, щойно я приніс їй усе найкраще на стіл, а вона жаліє для моїх. Невже їй шкода кількох вареників?
Віко, та їх же повна миска, намагаюсь жартувати, хоча всередині закипає. Тарасик стільки не зїсть. Дай моїм по пару їх же двоє.
Вона щільно стиснула губи, накрила миску рушником і вже зовсім холодно сказала:
Іване, я все розраховувала. Пообіцяла Тарасику для нього старалась. Не ображайся, але це не ярмарок. Ти поїв? Тобі ж сподобалось. От і добре. А решта для мого онука.
Це прозвучало так, ніби я чужий проситель, що прийшов випрошувати ласку, а не чоловік, з яким вона будує стосунки й який щойно приніс їй гостинці.
Чому в її світі я на кілька сходинок нижче шестирічної дитини?
Через пів години я поїхав, пославшись на справи. Три вареники на сидінні поруч пахли вже не затишком, а якоюсь фальшивою домашністю. Я обмірковував усе й висновки були невтішні.
Мені завжди вважалося, що у стосунках головне двоє дорослих. Вони центр, а діти й онуки поруч, важливі, але не попереду нас. А у Вікторії все навпаки. Весь її світ крутиться навколо Тарасика, він єдина константа. А я хто? Зручний спонсор, що сплачує рахунки в кафе, кіно й купує снеки «на виніс»?
Для її онука мої гроші це «ж ми ж одна сімя», хоча після року стосунків яка це сімя? А от вареники для моїх це вже «тут не ярмарок». В підсумку маємо односторонню історію: її онук недоторканний, мої так, абияк, по три на двох. І вона навіть не відчула, яким принизливим було вручити дорослому чоловікові скупий пакунок, демонстративно прикривши рушником повну миску.
Вдома онуки вже були. Донька, втомлена після роботи, розбирала покупки.
Тату, так пахне варениками!
Я дістав той же пакет і відчув незручність.
Це тітка Вікторія передала, знизивши очі, сказав я. Скуштуйте.
Вареники зникли за хвилину, були смачними.
А ще є? питає онучка, облизуючи пальчики.
Ні, мала, більше немає, промовив я й тихо пішов на балкон покурити.
Стояв у темряві, споглядав ліхтарі вечірнього Києва й думав: навіщо мені це? Навіщо жінка, що рахує мої гроші спільними, коли йдеться про її онука, а свої вареники важає недоторканим запасом? Річ не у їжі можу замовити все, що заманеться. Але це питання ставлення.
Вона навіть не зрозуміла, що мене образила. Ввечері подзвонила, весело воркувала: «Тарасик приїхав, їсть і не нахвалиться, мультики дивиться». Я слухав і мовчав. Хотів сказати: «А мої спитали, чи ще є, і мені довелося відповісти, що ні». Але промовчав.
А ви стикалися з таким? Коли для когось усе найкраще а від тебе лише очікують витрат? Може, варто підняти розмову про це? Чи, може, таки я перебільшую, а це звичайна жіноча господарність, а я вже старію?
