Максим під головою тримав жалю, мов блискучий камінь у кишені дитячої сорочки. Уві сні його думки ламались, як старий хліб: скажені чоловіки ті, що обертають кохання на феєричні хмари, а він обернув на дружину, наче обручку, що притискає палець, вросла в його шкіру.
Під Києвом, шестиповерхова коробка будинку наче підіймалася до неба. Максим Парфенійович паркує малинову «Шкоду» біля під’їзду, і як тільки переступає поріг, його підхоплює знайома монотонність: капці на місці, вишневий пиріг, біла скатертина, калинові гілки у вазі. Ніби тут все застигло сухість і домашній листопад.
Не гріє, не дратує. Дружина, мов стара лелека, вічно вдома. Марія виходить назустріч із мякою усмішкою:
Озлижаєшся. Я напекла пироги, з капустою і яблуками як ти любив після військкомату…
Максим дивиться на неї суворо, мов розгублений актор у чужому театрі. Домашній костюм, хустка так Марія ховає від світу, наче пшеницю від бурі, своє сиве волосся. Звичка кухарки вона роками нарізала вареники в столовій на Глибочиці. Очі підмальовані, губи із вишневим блиском. Колись це було ознакою молодості, а зараз Максиму здається незграбним фрагментом чужої весни.
Він гарячково бурмоче:
Тобі косметика вже не личить. Дурня це!
Марія ніби розсипає звуки, мов хмара від вересня. Тихо кладе рушник на пироги, не накладає стіл, ніби залишає місце для його мовчання.
Після душу, притишеної вечері, доброта поволі повзає у грудях, а думки про дивний день повертаються у голові, як куля на дні колодязя. У кріслі, ніби на троні, Максим читає газету, але букви як мухи йому хочеться згадати, що сказала нова співробітниця:
Ви цілком поважний чоловік, цікавий, її слова лишились відбитком на серці.
Максиму п’ятдесят шість, він начальник юридичного відділу у банку на Хрещатику. В підпорядкуванні Лев, випускник університету, і троє жінок за сорок, волосся в тугих косах. Декрет Марічки створив вакантне місце, і саме туди прийшла Ярина.
Ярина нова муза відділу, з тонкими парфумами, овалом щоки під променистим світлом. Очі як фіалки після дощу, губи яскраві, родимка на щоці. Максиму здається: їй двадцять пять, хоча в анкеті тридцять. Розлучена, мати восьмирічної доньки Оленки. «Добре», блимає думка.
У кабінеті кокетує, показує сиву скроню тепер у вас такий старий начальник. Ярина сміється, і слова її залишають маленьке свердло в його голові.
Дружина приносить ромашковий чай, Максим кривиться, але пє із задоволенням. Вмить згадує: а чим зайнята Ярина цього вечора? Серце стискається, мов горішок ревність.
***
Ярина після роботи у «Білому лелеку» купує шмат сиру, батон, кефір в пляшці без етикетки. Додому повертається мовчазною денне світло залишилось у маршрутці. Донька Оленка, як мушелька, вистрибує з коридору. Батько стукає інструментом на балконі влаштував доставочну майстерню. Мати вимішує тісто для вечері.
Ярина викладає пакунок на стіл і оголошує: болить голова, не чіпайте. Насправді тужлива порожнеча.
Сонячні спогади про розлучення із батьком Оленки тьмяніють, як старий зошит; усі чоловіки з’являлися як дощі міцно одружені, тільки легкі відтінки стосунків.
Останній, також юрист, два роки палких романів. Орендував для неї квартиру, але все для себе. Як тільки запахло втратами змусив розірвати, підшукав місце в іншому банку.
І ось Ярина знову серед батьків і доньки. Мати жаліє, батько каже дитина мусить рости з мамою.
Марія, дружина Максима, давно відчувала у снах тривожний вітер у чоловіка криза віку. Усе на місці, а душа як у порожньому горщик. Вона пече пиріжки, не навязує розмов, вкладає турботу у кожен рух, відводить онука на дачу, але Максим як осінній вітер, хмурий, відсторонений.
Тому юнацький роман між Максимом і Яриною виник, як тінь на сонці. Через два тижні вони обідають разом, у машині рука до руки, погляди як червоні яблука.
Не хочу розлучатись, шепоче Максим, поїхали до мене на дачу? Ярина киває, велосипед часу крутиться.
У пятницю він закінчує раніше, і нарешті о девятій «Завтра поговоримо» летить у Viber до Марії.
Він навіть не розуміє, як точно сформулював свою осінню думку. Марія всотує ніч, гортає весільний альбом, де вони юні, як сонячні зайчики. Хотіла, щоб він згадав, як вона була улюблена, як багато хотіли бути з нею. Можливо, цього досить, щоб не все було втраченим.
Але повертається чоловік вже у неділю, і вже інший очі повні антрациту. Говорить тихо, як до сторонньої людини:
Завтра подам на розлучення. Син з сімєю переїде до тебе. Авто мені, дача мої вихідні.
Марія виглядає жалюгідною, але не може втримати сліз. Просить згадати минуле, подумати про здоровя. Він вибухає:
Не тягни мене у свою осінь!
Чи любила Ярина Максима? У сонному світі можливо, так. Статус заміжньої грів, як грубка ранньої весни. Вже не квартира з суворим батьком, а стабільність, кімнати із шпалерами, підлога із клену. Сумніви про вік дрібна піна.
Та через рік у Ярини зростає розчарування. Їй здається, вона ще дівчина, хоче літних вечорів, концертів, варення на пляжі, посиденьок з подругами.
Життя ділиться на двоє: Максим шукає тишу, ліки для шлунку, спогади про парові котлети з минулого. Ярина гуляє з донькою, сама з собою, з подругами.
Вони разом вже не працюють: керівництво вважає «родинність» неприпустимою, і Ярина переходить у нотаріальну контору. Там їй легше нема поруч чоловіка-«глядача».
Максим у свої шістдесят замовляє столик у маленькому ресторані на Липках, запрошує колег. Друзі з минулого забуті, сімя десь далеко. Син відхрестився. Він любив Ярину, але не встигає за її польотом. Хоче, щоб вона несла чай до крісла, як Марія колись. Хоче тихих кухонь але Ярина сміється і повертається в іншу кімнату.
Він таїть жаль: навіщо розлучився? Розумні чоловіки роблять зі свят своїх коханок, а він зробив із коханки дружину!
Відчув прірву між віками: вона ще двадцять років буде мілкою річкою, а він вже озеро, у якому осінній вітер.
Думки нагрівають скроні, крутять серце. Він шукає Ярину поглядом вона танцює, як вогонь на Майдані, блискуча й недосяжна.
Він виходить із ресторану, хоче вдихнути холодну ніч, але гості йдуть за ним. Вступає у таксі, тікає, забувши маршрут.
Мріє про місце, де все тільки для нього, де цінують його час і слабкість не викликає жалю. Телефонує сину, випрошує нову адресу Марії. У відповідь отримує образу, але благає, бо в нього «питання життя».
Для чого тобі це, тату?
Не знаю, синку.
Син диктує адресу. Таксі зупиняється. Максим виходить, не бажає свідків. Дивиться на годинник девята, але знає, що Марія сова, у її світи завжди світає пізно.
Домофон відповідає чужий, глухий голос. Марія зайнята.
Все добре? питає Максим.
Назвіться.
Я її чоловік! А ти, певно, пан Булкевич?!
Ви колишній. Не маєте права турбувати.
Думаєш, стара любов?
Ні, вона стала срібною, відповідає той.
Двері так і не відчинились.
Сон, як стара пісня, закінчився, і Максим залишився ще трохи на краю незрозумілої порожнечі.
