Мамо тихо промовив Віктор, коли вони залишилися удвох на кухні. Я давно хотів вам сказати одну річ.
Катерина подивилася на нього. Вона не звикла, щоб зять заводив із нею розмови наодинці.
Що таке, Вікторе? обережно запитала вона, витираючи склянку.
Він на мить замовк, потім повільно продовжив:
Я бачу, як ви живете для інших. Для Оленки, для Софійки а про себе забуваєте. Ви ще молода жінка, пятдесят один рік а ходите, наче життя вже скінчилося. Це не так.
Катерина гірко посміхнулася:
Та що ви, Вікоре, як же інакше? Чоловік пішов до молодшої, роботу втратила. У мене лишилося тільки бути бабу́сею.
Віктор рішуче похитав головою:
Я бачу вас інакше. Ви сильна, розумна, гарна жінка. І я хочу, щоб ви знали: ви не самотня.
Серце Катерини стиснулося. У його очах була така теплота, що їй стало страшно.
Вікторе прошепотіла вона, збентежена. До чого ви це?
Він наблизився, але зупинився, немов силував себе.
Не треба нічого казати. Просто запамятайте: є хтось, хто вас справді цінує.
Катя замовкла. Його слова лунали в ній цілу ніч.
Наступні тижні минули, як завжди: дитячий садок, аптека, прибирання. Але слова Віктора не давали їй спокою. Він більше не починав таких розмов, але вона все частіше ловила себе на тому, що шукає його погляд.
Одного дня, коли вона вела онуку додому, несподівано зустріла Олександра. Колишній чоловік йшов під руку з Оленою. Він виглядав виснаженим, постарілим.
Здрастуй, сухо кивнув він. Як справи?
Нічого, спокійно відповіла Катерина. Не скаржусь.
Олена оглянула її з ніг до голови, потім зневажливо кинула:
Ти все така проста.
Катя лише посміхнулася. Вперше вона відчула, що їй нічого доводити. Вона знала сила не в сукнях і не в макіяжі.
Незабаром їй подзвонила давня подруга з університету. Запропонувала викладати в політехніці. Катерина довго вагалася, але погодилася.
Нова робота повернула їй радість життя. Вона знову готувала лекції, перевіряла роботи, вела молодих студентів. Вони дивилися на неї з повагою, і вона почала відчувати себе молодою.
Одного вечора, коли вона поверталася додому, біля будинку її чекав Віктор. У руці він тримав невеликий букет польових квітів.
Це вам, несміливо простягнув він. Просто так.
Серце Катерини забилося частіше.
Вікторе, ви ж розумієте, що це не правильно, прошепотіла вона.
Неправильно заперечувати своє серце, відповів він. Ви заслуговуєте на щастя.
Катя боролася зі сльозами. Вона взяла квіти, прошепотіла «дякую» і швидко піднялася сходами.
Тієї ночі сон не йшов до неї. Вона знала не можна забирати у дочки те, що належить їй. Але вперше за довгі роки вона відчула: її серце ще живе. Ще здатне любити.
Вранці вона прийняла рішення. Скликала Олену й Віктора до столу.
Дорогі мої, почала вона повільно. Я вдячна вам обом, але тепер усе буде інакше. Я теж живу. Не хочу більше бути лише бабусею, яка бере на себе все. У мене нова робота, я роблю ремонт, і вирішила: поїду. Хочу побачити море, про яке завжди мріяла.
Олена здивовано подивилася на неї:
Мамо ти ніколи про це не казала.
Тепер прийшов час, відповіла Катерина рішуче. Не бійтеся, я завжди буду поруч. Але тепер житиму не лише для інших.
Віктор мовчав, але в його очах читалося: повага й тепло.
Минуло кілька місяців. Катерина змінилася. Купила новий одяг, записалася на курси англійської й знову взялася за старе захоплення почала малювати.
Коли на її день народження зібралася родина, за столом сиділа не зламана, самотня жінка, а сяюча, яка нарешті повірила у себе.
Будьмо, мамо! підняла келих Олена. За жінку, яка навчилася любити себе.
Випили, кімнату заповнив сміх. А Катерина подумала з усмішкою: *«Так. Тепер моє життя починається по-справжньому.»*
