Минулого року моя мама зробила щось неочікуване вирішила продавати нам овочі зі свого городу. Каже, що ми до неї не приїжджали, не допомагали, отже, так і буде. А хто платив за воду, за теплиці, за майстрів, які копали все і допомагали облаштовувати грядки, вона якось швидко забула.
Фрукти й овочі ми купували в магазині і виходило це не дуже дорого.
Свого дачного будинку в нас ніколи не було. Жили ми в Києві, і тато, здається, жодного разу не бачив, як виглядає картопля до магазину. А от мама навпаки родом із Полтавщини. Вона ще з дитинства й молодості зненавиділа ці нескінченні роботи на городі, тому й не хотіла мати дачу.
Поки жив тато, потреби в підсобному господарстві не було він забезпечував родину, навіть коли, здавалося, ситуація геть безнадійна. Мама теж працювала, але фінансовий тягар переважно тягнув він.
Потім майже нічого не змінилося. Доки я став дорослим і почав заробляти, допомагав мамі, чим міг. Жили разом, тому ділили витрати навпіл. Зїхав я від мами лише два роки тому, коли одружився.
А минулоріч мама вийшла на пенсію й захотіла придбати дачну ділянку з будиночком тягнуло її до спогадів із дитинства, коли вона бавилась у щедрому бабусиному саду. Зняла гроші в банку, купила ту дачу. Якщо чесно, зручностей там небагато, але мамі до вподоби тож це головне.
Звичайно, мені з дружиною довелося фінансово допомагати оновити той будинок і землю. Грошей заробляли більш-менш пристойно, не на палац, але принаймні поставили все до ладу, провели воду у двір і дім, обшили терасу.
Одразу домовилися: як робоча сила туди не поїдемо. Ні часу, ні бажання перекопувати город нам нема. Ми кияни цінуємо вихідні: поспати довше, погуляти з друзями чи просто побути удвох.
Через це мама часто нас картала, але все стихало, коли отримувала від нас черговий грошовий трансфер. А таких було немало і на теплиці, і на грядки у ящиках, і на переорювання, і пересадку кущів. Ми покривали всі витрати мама особливо не напружувалася.
Навіть таксі для неї замовляли, коли вона з базару тягла купу покупок і не хотіла все це плентати у електричці та ще й кілька кілометрів іти пішки.
Час від часу мама розповідала про успіхи на городі, показувала фото: як все барвисто, все своє, краса неймовірна. Я особливо не переймався бо взагалі не розумів того захоплення. І так тривало, поки мама не скинула мені фото полуниці.
Ягоди великі, налиті, червоні. Я раптом згадав присмак дитинства, аж слинка потекла. Попросив відкласти мені окремо, обіцяв заїхати після роботи. Навіть у голову не прийшло, що у відповідь мама вишле мені фотки різних контейнерів з цінами в гривнях.
Я перечитав подумав, може, не так зрозумів. Подзвонив і питаю: ти справді полуницю мені продавати зібралася? Так, саме так.
А чого ти чекав? Я тут ночами не сплю, ростити те все мені нелегко, а ви з Оленою два ледарі, навіть разу приїхати не захотіли! Чому я маю вам щось давати задарма? Хто не працює той не їсть, пояснила мама.
Я їй нагадав, що саме ми стільки всього для тієї дачі оплатили. Мама обурилась: мовляв, як ти можеш так із мамою розмовляти, хіба про гроші йде мова?
Я принципово купувати їжу у мами не збираюся. Нехай шукає покупців деінде. Ми з Оленою купимо все свіже на базарі, проблем нема. Мама ще пробувала намупарити огірки, кабачки знову отримала відмову.
Допомагати мамі з городом надалі не будемо, навіть якщо попросить. Якщо на оплату комуналки, на ліки чи справді щось важливе для здоровя допоможемо. Але на город ні.
