Мати, якій я нічого не винен
Олена і Дмитро готувалися до весілля. Напередодні свята мати нареченої, Ганна Миколаївна, завітала до майбутньої свахи — Людмили Олександрівни. Вони обговорили деталі, посиділи за чаєм із варенням. Вранці, коли Ганна Миколаївна збиралася додому, Олена вийшла її провести.
— Ну як тобі Дмитро? — запитала вона.
— Хлопець як треба, — відповіла мати, але зітхнула.
— Що таке? — здригнулася Олена.
— Доню, тримайся подалі від його матері. Ти ще не все про неї знаєш.
Слова ці незабаром набули сенсу.
Коли Олена дізналася, що свекруха хоче жити з ними, вона прямо поставила умову:
— Вибирай: або я, або твоя мати.
— Не збираюся нікого вибирати, — спокійно сказав Дмитро. — Мати сама вирішить, де їй жити.
— Тобто вона до нас не переїде?
— Я їй це вже сказав.
— І як вона?
— Образилася. Назвала невдяком і пообіцяла, що я ще пожалію.
— Ну звісно…
Людмила Олександрівна вийшла на пенсію рано — вона працювала стюардесою.
— Досить, відлетіла своє, — вирішила вона, отримавши солідну пенсію, більшу, ніж у більшості.
Але грошей на її гулянки не вистачало. Тож вона швидко знайшла вихід:
— Я тебе виростила, навчала. Тепер твоя черга — утримувати мене.
Дмитру було лише 23, але він погодився:
— Гаразд. Але якщо я плачу, то ти не лізеш у моє життя.
Вона пообіцяла — і дотримувалася. Син її не цікавив. Дитиною він жив у бабусі, поки вона шукала щастя, безуспішно.
Роки минули. Дмитро переїхав до неї, пʼять років платив за все, а Людмила жила в своє задоволення.
Коли їй виповнилося пʼятдесят, Дмитро привів дружину.
— Ви так добре виглядаєте! — здивувалася Олена. — Аж не схоже на пенсіонерку.
Людмила лише усміхнулася: «Чудово, тепер і варити не доведеться».
Олена подумала, що це щира радість, але Дмитро пояснив:
— Вона просто нас не виганяє. Останні роки я за все плачу сам.
Візит Ганни Миколаївни розвіяв ілюзії:
— Доню, ця жінка живе лише для себе. Тримайся за чоловіка. Але з матір’ю йому не пощастило.
Минуло півроку. Свекруха закохалася. Андрій, новий знайомий, став частим гостем. А потім —
— У вас два тижні, щоб зʼїхати. Я продаю квартиру. Переїжджаю до Львова.
— Ти серйозно? — остовпів Дмитро.
— А що? Квартира — моя.
— І нас виганяєш?
— Так. Усе законно.
Дмитро мовчки вийшов. Вони з Оленою швидко зібрали речі і поселилися у його колеги.
Через місяць Людмила продала житло і поїхала з Андрієм. Але незабаром подзвонила: розлучилася, гроші зникли, житла нема.
— Буду жити з вами, — заявила вона.
— Ні. Бери те, що залишилося, оформляй іпотеку.
— В мої роки?!
— Знайди роботу.
— Ти мені не допоможеш?
— Нічого я тобі не винен, мамо.
Вона вибухнула:
— Невдяка! Я тебе виростила!
— А я пішов твоїм шляхом, — відповів син.
Людмила перебивалася, поки не одружилася знову — за першого-ліпшого, але з квартирою.
Але це вже зовсім інша історія…
