Моя мама залишилась із трьома дітьми просто неба! Наш тато забрав у мами всі гроші від продажу квартири й зник.
До тридцяти восьми років мої батьки не мали дітей. Лікарі розводили руками причину не могли знайти. Мама вже навіть змирилася й прийняла, що у неї не буде дітей. Тато ж, відверто кажучи, особливо не переймався постійно повторював: Та не переймайся, все добре. Здавалось, діти йому зовсім не були потрібні.
Моя мама втратила будь-яку надію, проте все ж молилася до Бога, просила про бодай одну дитину. І, чи то Господь почув, чи це був просто збіг, я народилась.
Щастю мами не було меж. Але до того моменту, тато вже був холодний до неї та роздратовано реагував, коли я плакала ночами. Через рік у нас зявились ще двоє хлопчиків мої брати-близнюки. Мама дякувала Богу вголос нарешті стала по-справжньому щасливою мамою. А що ж тато? Діти йому не були потрібні. Саме тоді він вирішив влаштувати аферу.
Він переконав маму продати квартиру, пояснивши це потребою в більшій житловій площі мовляв, придбають трикімнатну, частину суми візьмуть у кредит. Мама повірила йому. Але щойно тато отримав гроші пропав. Де він зараз ми досі не знаємо.
Ось так залишилася мама з трьома дітьми на вулиці. Куди йти? Вона переїхала до своїх батьків. Так ми і жили вчотирьох, разом із бабусею та дідусем, у двокімнатній квартирі в Києві. З того часу мама зовсім перестала довіряти чоловікам і втратила віру в стосунки. Їй довелось працювати на знос, щоб нас годувати та одягати а це, скажу чесно, зовсім не жарти.
Так ми й жили кілька років. Згодом і бабуся, і дідусь відійшли у вічність, і стало трохи просторіше. Якось мама гуляла з нами у парку Шевченка, літом був чудовий день. Тоді до неї підійшов чоловік її віку. Почав розмову, хотів познайомитися. Мама спершу відмовляла, але ми ще часто бували в тому парку і зрештою вона дала йому телефон. Вони почали зустрічатися, через деякий час було перше побачення.
Минуло два місяці, і ми переїхали до великої трикімнатної квартири в Києві разом з цим чоловіком його звали Артем. Він став нам справжнім вітчимом. Сказати, що дитинство стало щасливішим це нічого не сказати. Артем став нам татом: з ним ми розділяли радість перемог і переживали поразки. Тепер ми вже дорослі, і досі називаємо Артема татом.
Моя мама стала щасливою вдруге. І я переконалась жінка з дітьми не завжди тягар. У кожного є шанс знайти честь, кохання і справжнє сімейне щастя. Наш справжній тато втік від мами і нас, а Артем, як справжній чоловік, прийняв нас і подарував турботу та любов.
