Ото ж слухаю я розмову в маршрутці. Дівчина каже комусь: «Мій тато – успішна людина, а мама нічого не досягла, нудина». І думаю собі – та це ж про мене.
Оля сиділа у Насті на кухні й не зупиняла сліз. Тиждень тому чоловік її покинув, і тепер вона мала виплакати своє горе.
Вони не були близькими подругами, лише сусідками. Колись, переїхавши в новий район, жінки познайомилися на прогулянках з дитячими візочками – їхні діти були однолатковими, а квартири – в сусідніх будинках.
Настя, на відміну від Олі, вийшла на роботу, коли синові виповнилося півроку. Зараз, через 18 років, вони згадали ту доленосну розмову в парку.
– Ти й справді йдеш на роботу? А хто з дитиною буде? – у голосі Олі були й тривога, й цікавість.
– На півдня приходитиме няня, – відповіла Настя. – Закони змінюються швидко, якщо випаду з процесу, шеф візьме іншого бухгалтера. Та й це місце мені подобається – кому потрібен начальник, що нічого не розуміє?
– Мій Вітя каже, що мушу бути з Сашком. Що кар’єра почекає…
– Кар’єра нікого не чекає, Олю. Мій чоловік теж хоче, щоб дружина сиділа вдома. Але я свою справу знаю: якщо пропустиш три роки – доганяти буде важко, а якщо п’ять – то й зовсім відстанеш.
– Але вони ж такі ще маленькі, – зітхнула Оля. – Шкода сина залишати з чужою тіткою, до трьох років мама потрібна як повітря, усюди про це пишуть.
– Не думаю, що це критично. Головне, щоб мамі було цікаво жити. А якщо дитина бачить, що мама почувається добре, то і вона буде щаслива. Все інше – дрібниці.
– Не знаю, я вирішила хоча б до садочка з Сашком бути вдома, Вітя добре заробляє…
– Чудово, Олю, але чоловіки швидко звикають до того, що їх обслуговують, а потім не відчепишся. Моя мама так життя прожила й завжди казала – не можна повністю розчинятися в сім’ї.
– Ну я ж не збираюся на шиї у Віті сидіти, Сашко підросте – я й на роботу піду.
Проте декрет затягнувся. Через чотири роки в Олі народилася донька, клопоту прибавилося. Чоловік не допомагав, бо свято вірив, що виховання – жіноча справа, а його справа – заробляти гроші.
А почувши від дружини «піду на півставки», тільки руками махнув:
– Ти здуріла? У тебе дім, діти. Навіщо мені втомлена, заклопотана дружина? Хіба я тебе погано забезпечую?
Коли молодша дитина пішла до школи, Оля все ж спробувала повернутися до професії. Та виявилося, що в архітектурі тепер працюють у 3D-програмах, яких вона не знала, колишні колеги далеко пішли, багато хто посів керівні посади, а її досвід застарів. До того ж, на співбесідах їй прямо казали: «Ви ж 10 років не працювали…»
Нікого не цікавило, що Оля колись із відзнакою закінчила архітектурний інститут, до 28 років працювала у престижній фірмі та брала участь у великих проектах. Все це було в минулому. А в теперішньому вона бачила, що діти сприймають її турботи як щось само собою зрозуміле, не цінують її праці. Чоловік явно мав роман на боці й знав, що може безнаказанно їй брехати – куди подінеться дружина-домогосподарка?
Одного разу Оля спробувала його присоромити, але Вітя лише плечима знизав:
– Ти сама так вибрала.
***
Настя тим часом поєднувала кар’єру й дитину. Було важко, вона виснажувалася, іноді сумувала: «Я погана мати». Чоловік на всі прохання про допомогу нагадував: «Моя мама все встигала, а ти роботу ставиш вище за сім’ю».
Після 15 років шлюбу він і зовсі пішов:
– Ти навіть вечерю встигти готувати! А Наталка хоча б…
– Наталка – це та з відділу кадрів? – перебила Настя. – Давно хотіла запитати.
Він ніяково замовк. А Настя спокійно продовжила:
– Щасти вам. Тільки аліменти сплачуйте вчасно.
– Ти своєю кар’єрою зруйнувала нашу сім’ю, – Олег кинув ключі на стіл.
Настя повільно підвела голову:
– Ні. Ти зруйнував її, вирішивши, що мені не можна бути собою.
Насті було 45, коли це сталося. ПочІ через кілька років Оля, тепер уже успішна риелторка, підняла келих на весіллі своєї доньки та з теплом подякувала Насті за ту розмову в парку багато років тому.
