Оленка Сергіївна вийшла заміж пізно, як казала її мама, – у тридцять один рік. Але так уже склалося, хоч зовнішністю вона була нічого – сірі очі, русяве волосся, що трохи в’ється до плечей, і привітна усмішка.
— Треба було раніше чоловіка шукати, а ти все вчилася та соромилася, — бурчала Ганна Дмитрівна, мати Оленки. — Твої подружки собі найкращих женихів забрали, а тобі що лишилося, те й підбирай. Не подобається мені твій залицяльник Іван. Начебто з простих, батьки з села, а гонору – хоч греблю гати… Що це таке?
Іван справді мав складний характер – владний, зухвалий і нетерпимий. Та це виявилося вже після весілля. Спочатку він тримався, гарно доглядав, дарував квіти й був уважним. А коли романтичний період минув, чоловік почав показувати свій норов – різко робив Оленці зауваження з будь-якого приводу, навіть не думаючи, що строгим повчальним тоном може її образити. Але Оленка старалася, хотіла зберегти сім’ю, слухала чоловіка, працювала в проектному інституті, мала повагу на роботі, і вдома все встигала, а Іван тільки хмурився і зганяв свій поганий настрій на ній.
Народився в них Антошко, і коли хлопчик почав хворіти й не спати ночами, Іван узагалі віддалився, йшов ночувати в другу кімнату, щоб його не турбували. Коли Антону виповнилося чотири роки, батьки розлучилися. Оленка, втомлена від характеру чоловіка, зважилася сама виховувати сина, а Іван з легкістю, яка ранила її найбільше, погодився на розлучення. Як потім виявилося, у нього вже було до кого піти. На щастя, він швидко перебрався з другою дружиною в інше місто, і Оленці стало легше – принаймні не було шансу зустріти колишнього на вулиці.
Усю свою ніжність Олена Сергіївна віддавала єдиному Антошку.
— Оленко, — не раз казала їй мати, — ти ще молода, симпатична, вийшла б заміж або хоча б друга собі знайшла…
Але Оленка не слухала Ганну Дмитрівну й наполегливо працювала, щоб забезпечити сина всім необхідним. Вона економила на всьому, щоб накопичити Антошку на навчання, на весілля, і собі відмовляла в усьому. Аліменти від чоловіка були дуже скромні – копійки.
Антон ріс, добре вчився, у старших класах займався з репетиторами, щоб підготуватися до вступу в інститут. Оленка захопила його своєю професією, і він, закінчуючи навчання, уже знав, що мати домовилася в своєму інституті, щоб його взяли туди на роботу.
— Я скоро на пенсію, а ти прийдеш до нас як молодий спеціаліст! Директора я вмовила. Він знає нашу сім’ю давно й пообіцяв узяти тебе… — раділа Олена Сергіївна.
Антон повернувся додому й одразу влаштувався в проектний інститут, де довгі роки працювала його мати.
— Постараюся тебе не підвести! – обіймав він матір. — А ти вже скоро будеш відпочивати… Зміна поколінь!
Через рік Оленка вийшла на пенсію, їй саме виповнилося п’ятдесят п’ять, і до цього часу Антон підшукав собі дівчину Соломію. Це була миловидна блондинка з пишними формами й стрункими ногами. Антон був закоханий по вуха, і пара готувалася до весілля.
Олена Сергіївна раділа за сина. Одне засмучувало – занепад її матері. Ганна Дмитрівна вже відзначила вісімдесят, і то й діло біля під’їзду її квартири зупинялася «швидка». Оленка то жила в матері, коли та особливо нездужала, то знову бігла додому, але щодня навідувала матір, приносила їжу, купувала ліки, а мати розпитувала про молодих, про погоду і про здоров’я самої Оленки.
— Піду я скоро, донечко, — говорила Ганна Дмитрівна, — а болить моя душа за тебе. Не за Антошка – він не один, з жінкою. Вони здорові, молоді, сильні. А ти все життя Антошка виховувала, тягла, вчила, от і на весілля накопичила, і на машину ми йому з тобою подарували грошей. Усе на нього. Сама ти ні заміж не вийшла, ні на море, на південь не поїздила… Жалко мені тебе. І я вже другий рік хворію, на твоїх руках знову.
— Що ти, мамочко, я ні про що не жалкую… Антоша – він моє світло у вікні… — почала було Оленка.
— Ото ж бо й воно, що світло, а так не можна було. Ти його розпестила… Після весілля вже півроку минуло, а до мене вони жодного разу не заходили… Хоч знають, що я хвора, на краю могили… Може, й не побачимося більше… І до тебе не навідуються. Хіба це правильно? – хвилювалася бабуся Аня.
— Та що ти, мамо, у них медовий час. Їм не до нас. До того ж вони працюють… – заступалася Оленка за сина й невістку.
— Ні, — хитнула головою Ганна Дмитрівна, — не те кажеш. Мати є мати. І скільки ти для нього зробила… Забувати не можна. Ні в горі, ні в радості… Розпестила ти його, от що.
Оленка промовчала. А потім подзвонила Антону й попросила прийти до бабусі, бо та погано почувається. Антон прийшов із дружиною, посиділи біля Ганни Дмитрівни півгодини, випили чаю й поспішили додому. Жили вони в батьків Соломії, в приватному будинку.
Не стало баби Ані. Оленка плакала, жаліла матір, жаліла трохи й себе. Слова матері все частіше чулися їй довгими вечорами, коли вона сиділа сама біля вікна, згадуючи, як у цей час раніше повертався з роботи син, а вона накривала на стіл, і вони ділилися новинами… А тепер вона сама.
Але Оленка взяла себе в руки й пішла працювати в дитячий садок, на диво всім знайомим.
— У тебе вища освіта, а ти підлогу мити? У пенсійному віці… — говорили сусідки, а вона відповідала: — Нічого. Я все життя за столом, за кресленнями. Треба й порухатися. Моя мама в молодості працювала вихователькою в садочку, я любила до неї зі школи заходити…
У Оленки була невелика пенсія, усі накопичення вона витратила на сина. І хоч вона звикла жити скромно, тепер захотілося трохи більшої свободи в коштах. Робота, звісно, забирала і сили, і час, але сумувати точно не доводилося. До того ж, за наполяганням сусідки, вона вирішила піти з нею в народний хор при будинку культури, і так життя стало набагато цікавішим.
Оленка займала себе ще й тому, що намагалася не турбувати Антона й Соломію, не заважати їхньому особистому життю, хоча їй було дуже боляче, що син не тільки не приходив, а й дзвонив дуже рідко, і тільки якщо була потреба.
Ні-ні, та й поплаче Оленка вечорами, гортаючи альбом із дитячими фотографіями сина. Щоб не так сумувати, вона надрукувала в фотоательє найулюбленіші знімки з ним, де вони разом, у великому форматі, помістила в рамки, мов картини, і розвісила по всій квартирі.
То й діло вона зупинялася біля фото, торкалася рукою обличчя сина й усміхалася. І часом здавалося, що він усміхається у відповідь. А потім було очікування дзвінка, і радість, якщо син іноді заглядав до неї на чай або щоб забрати щось із своїх речей.
Антон зазвичай не затримувався в матері. Він навіть не одразу помітив фото в рамочках. А коли нарешті побачив, зупинився, глянув на матір і здивовано спитав:
— Що це ти надумала їх повішати?
— Та так… — зашарілася Олена Сергіївна. — Я вже немолода, от згадується те давнє, найзолотіше, коли ти був маленьким…
Антон кивав і біг додому до дружини, не зовсім розуміючи «дивацтва» матері. А Оленці ніби мати з неба допомагала. З’явився в неї й приятель із хору.
— Ну, Оленко, у нас і так усього троє мужиків у колективі, а ти одного відбила. Ми всі ці роки не могли його охмурити, а ти вмить у себе закохала! – відверто сміялися учасниці хору. — Ото що значить – новенька!
Усі сміялися, і сам «закоханий» Микола Федорович цілував Оленці руку, щоразу проводжаючи після репетиції додому.
Оленка не сприймала серйозно таку дружбу, але поблажливо й по-доброму приймала залицяння шістдесятип’ятирічного соліста. А той був наполегливий і буквально боготворив її, прикипівши душею.
— Оленочко, ви навіть не уявляєте, як з вами добре. І розумна, і слухати вмієте, і спокійна, і така красуня.
— Годі, годі… Більше не хваліть мене, бо я зазнаюся. Я вірю, і про вас можу те саме сказати. До того ж ви такий талановитий! Вам би на великій сцені виступати.
— Я давно хотів закинути свої концерти. Співати можна й удома, за столом у свята, мої діти слухають мене із задоволенням. Але я прийшов у колектив десять років тому, бо овдовів, і вечорами стало несила бути одному. А тут усе-таки – талановитий керівник, виступи, маленькі свята – наші зустрічі. А тепер я нікуди не піду, хочу бути з вами поруч.
Оленка йшла додому, знову дивилася на фото й зітхала. Антон так само рідко дзвонив, і замінити це спілкування не могло ні спів, ні робота, ні добрі приятелі.
Але вона терпіла й раділа рідкісним візитам сина. Лише останнім часом він почав натякати, що непогано б продати бабусину квартиру, щоб допомогти їм із Соломією придбати власне житло.
— Ви погано живете з її сім’єю? – стривожилася Олена Сергіївна.
— Ні, добре, але Соломія хоче окрему квартиру, — зам’явся Антон.
— Тоді ласкаво просимо, переїжджайте й живіть, хоч завтра! – сказала Оленка синові. Хоч і невелика двокімнатна «хрущовка», але вам як молодій сім’ї поки вистачить.
— Правда? – засяяв Антон. — Ти найкраща мама у світі! Побіжу порадую Соломію. У нас тепер своя квартира!
— Хвилинку, синку. Квартира залишиться моєю, — зупинила його Олена Сергіївна. — Ні на кого переписувати я її поки не буду. А ви живіть дружно й народжуйте мені онуків.
Антон пішов. І невдовзі з дружиною перебрався в бабусину затишну квартирку. Як і просила мати, через рік народилася в них донечка на радість усім рідним, особливо самим батькам.
А Оленка вже звільнилася з роботи, зрозумівши, що тепер час приділяти увагу онучці, і собі теж, щоб бути здоровою. Її залицяльник, Микола Федорович, був такий наполегливий, що вмовив Оленку на спільне проживання, і вони стали парою, живучи на дві квартири.
Оленка вже звикла до ролі бабусі й дружини, і тільки дивувалася, як швидко змінюється її життя останнім часом. Вона дякувала Миколі Федоровичу за «другу весну», а він не переставав радіти своїй любові й дякувати долі за таку зустріч.
У молодої сім’ї теж усе було добре. Антон став уважнішим до матері, частіше заходив провідати. Одного разу він заговорив про обмін квартирами.
— У нас буде друга дитина, мам, — почав він.
— Так, я знаю, і дуже рада, — усміхнулася Олена Сергіївна.
— Соломія просить поговорити з тобою, щоб ти переїхала в бабусину квартиру, а ми – сюди, в нашу. Вона просторіша, на десять квадратів більше, сталінка. Нам на двох дітей тут буде зручніше…
— А чому Соломія завжди просить через тебе, а сама мовчить? – усміхнулася Олена Сергіївна. — Знає, що я не зможу тобі відмовити? А чому б їй не вмовити своїх батьків пожити в бабусиній квартирі, а вам віддати їхній просторий дім? Вона ж єдина дочка! От було б дітям роздолля!
Антон почервонів і пішов. А Олена Сергіївна не поспішала радувати сина. Вона теж звикла до своєї квартири. Тут кожна річ під рукою, все на своєму місці, рідне й обжите, із закритими очима знайдеш навіть голку…
І тут же згадувалися Оленці слова матері: «Розпестила ти його, Антошка, ой, розпестила…» І Оленка вирішила не квапити події. Народилася друга онучка, додавши багато приємних клопотів усій родині. Дівчатка росли дружно, жили в одній маленькій кімнаті, а на вихідні приходили в гості то до бабусі Оленки, то до бабусі й дідуся з боку Соломії. Там був їм простір і у дворі, і в саду з альтанкою, власними гойдалками та ягодами.
А Олена Сергіївна з Миколою Федоровичем стали жити разом, у її квартирі, і здавати житлом його квартиру, щоб мати більше коштів для життя. Вони любили ходити в театр і їздити в невеликі одно- або дводенні екскурсії, для цього й вирішили з’їхатися.
І лише через дванадцять років, коли не стало Миколи Федоровича, Олена Сергіївна переїхала в квартиру своєї матері, яка була й квартирою її дитинства.
— Усе, синку, беріть нашу квартиру, живіть там, а мені вже й маленької вистачить, — сказала вона синові. — Наїздилася я, наспівалася, буду тепер удома сидіти, дівчаток у гості чекати, і вас також. Сподіваюся, не покинете мене…
Син обійняв матір і допоміг переїхати їй у рідні з дитинства стіни, зробивши там косметичний ремонт.
Оленка не стала нічого міняти в обстановці квартири, лише повісила на стінах ті великі фотографії сина, мами і свої в молодості. А ще на столику стояв портрет Миколи…
— Ось ми всі разом і будемо тут, — усміхалася Оленка світло й спокійно, дивлячись на рідних людей на фото. — І чого мені ще бажати? Рідні стіни й тепло дорогих моїх людей.
Онучки навідували бабусю. Дівчатка любили залишатися ночувати в неї, у своїй звичній спаленьці, де так і стояли їхні ліжка, і довго в них не змовкали розмови, перемішані зі сміхом і жартами.
— А ну, дівчата, пора спати! – командувала бабуся з великої кімнати. — Сороки-білобоки… Завтра рано вставати. Сирники буду вчити вас готувати. Бо вже скоро наречені. Екзамен із готування я у вас особисто прийматиму!
