Скачуєш по світу, як коза
Ми з тобою такі справи провернемо, Іринко, ну побачиш, Марічка розмахувала руками, сидячи на підвіконні гуртожитку в Києві. Ти у свій консалтинг, я у маркетинг, а потім гоп і відкриємо власне агентство. Все в нас ще попереду!
Ірина підняла голову від конспекту і засміялася, відкинула назад свою густу косу.
Марічко, у нас сесія через тиждень, а ти вже імперію будуєш.
А що, хіба не можна трохи помріяти? Марічка сплигнула з підвіконня і сіла поряд на розвалене ліжко. Серйозно, Іринко. Ми ж не ті курки з потоку. Ми з тобою розумні. Ми обовязково пробємося.
Ірина відклала ручку й подивилась на подругу розпатлану, у вицвілій футболці, але з очима, які горіли, мов свічки. І саме в той момент повірила їй абсолютно.
Пробємося, обовязково пробємося, тихо погодилась…
Десять років пролетіли, як один подих…
…Ірина гризла ці роки зубами. Спершу стажування у міжнародній компанії в Києві, потім безсонні ночі над звітами, бізнес-англійська зранку, китайська у вихідні. Форуми, конференції, нові знайомства вона дерлася вгору, здираючи лікті й коліна, але не зупинялася. До тридцяти Ірина вже носила ділові костюми з італійської шерсті, літала у Токіо на переговори й забула, коли востаннє плакала від втоми просто не було коли.
…Марічка зустріла Віктора на третьому курсі. Він працював у автомайстерні, пах бензином і дивився на неї лише так, ніби вона єдина жінка у світі. На четвертому Марічка завагітніла, на пятому покинула університет. Мрія про маркетингове агентство розчинилася десь поміж першим зубчиком доньки та другою вагітністю. Тепер її імперія трьохкімнатна квартира на Лівому березі, де вона керувала каструлями, дитячими істериками і постійно ламаючим краном.
Так вони й зустрічалися час від часу дедалі рідше.
Ірина привозила подарунки з відряджень: шовкову хустку з Мілану, набір карпатського чаю. Діставала з сумки фото, показувала храми Киото, розповідала про переговори з японськими партнерами.
Вони ж ні слова напряму не кажуть, уявляєш? Все натяками, відтінками. Я три місяці їх етикет зубрила, щоб не впасти в грязь лицем на першій зустрічі.
Марічка кивала, крутила в руках пакетик чаю, мовчала. Потім важко зітхала:
Добре тобі. А в мене Михайлик з садочку знову вірус притягнув, Вітя на роботі пропадає, грошей вічно не вистачає…
Ірина не знала, що сказати. Між ними наче виросла стіна різні життя, різні мови, різні запахи; її парфуми за сім тисяч гривень проти Марічкиного дитячого порошку.
…На День народження Марічки Ірина приїхала прямо з аеропорту Жуляни. Темно-синій костюм, туфлі на підборах, укладка ще з бізнес-залу. Влилася в компанію легко, сміялася, розповідала про новий проект, ловила зацікавлені погляди чоловіків і повагу в очах жінок.
Марічка сиділа в кутку…
Сукня стара, в якій вона ходила на корпоратив Віктора три роки тому. Волосся зібране у хвіст зранку не було часу навіть на фен, бо Михайлик вередував. Вона дивилася, як Ірина сяє в центрі кімнати, як всі слухають її з відкритими ротами, і в середині повільно підіймалося щось темне, гірке, липке.
Це була не заздрість.
Це було гірше…
Ірина зайшла на кухню за водою і застигла на порозі. Марічка стояла біля вікна й дивилася крізь скло, міцно стиснувши келих вина.
Марічко, ти чого тут одна? Ірина підійшла ближче, торкнула подругу за плече. Погнали до гостей, Надійка торт виносить.
Марічка різко відкинула її руку.
Іди. Тебе там чекають.
Ірина нахмурилась, але не пішла. Налила собі води, зробила ковток і обережно почала:
Слухай, я давно хотіла сказати… Я бачу, що ти сумуєш за роботою. У нас в компанії є ваканція, початкова, але перспективна. Можу поговорити з HR, тебе б узяли на стажування, а далі…
Келих грюкнув об стіл так, що вино розлилося багряною плямою.
Стажування? Марічка повернулась, і Ірина відійшла від її обличчя. Мені? Стажування?
Марічко, я ж просто хотіла…
Допомогти? Марічка розсміялася, але сміх був злий, хриплий. Ти себе чуєш? Велика Ірина Андріївна зійшла до бідної подруги, вирішила ощасливити! Дякую, не треба!
Ти не так зрозуміла, Ірина намагалася зберігати спокій. Я бачу, що тобі погано, ти хочеш більшого, просто запропонувала варіант.
А я тебе просила? Марічка зробила крок до неї, і Ірина мимоволі відступила. Ти змінилася, Іринко. Раніше нормальна була, а тепер… Гордий ніс, зверхня дивишся на всіх згори з своїм Токіо і костюмами.
Це несправедливо.
Несправедливо? Марічка зірвалася на крик, звідкись визирнули гості, але швидко зникли назад. А справедливо, що ти всюди тиражуєш ідеальне життя? Кожен день в інстаграмі ось я в літаку, ось на конференції, ось мій смузі за пятсот гривень! Думаєш, приємно на це дивитись?
Ірина ледве дихала від несподіванки…
Я ділюся радістю, Марічко. Це нормально.
Радістю? Марічка фыркнула. Ти просто хизуєшся! Показуєш, яка ти успішна, а ми тут невдахи. Нормальні жінки в тридцять вже мають родину, дітей виховують, а ти? Скачуєш по світу, як коза, ні чоловіка, ні дитини. Пустоцвіт!
Це слово різону́ло десь глибоко, в найболючішому місці.
Я працювала, Ірина ледь стримала тремтіння у голосі. Я ночами сиділа над проектами, поки ти серіали дивилась. Я вчила мови, поки ти борщі варила. Це мій вибір, і я маю на нього право.
Та перестань! По головам ти йшла от і все. Думаєш, я не знаю, як ти Марійку підсиділа на тій роботі? Егоїстка! Все життя думала лише про себе!
Ірина мовчала, дивилася на колишню подругу. На її тремтячі губи, червоні плями на щоках і цю стару, накопичену роками злість, яка нарешті прорвалась.
І раптом все стало зрозуміло. До огиди, до нудоти.
Ти ненавидиш не мене, Марічко, промовила Ірина тихо. Ти себе ненавидиш. За те, що не наважилась ризикнути. За те, що здалася. І тобі легше думати, що я погана, ніж визнати, що ти просто злякалася.
Марічка зблідла.
Іди!
Йду, Ірина поставила склянку і пішла до дверей. Прощавай, Марічко. Успіху тобі з твоїм затишним побутом.
Ірина схопила сумку з вішалки і відчинила двері. Холодний дощ ударив по обличчю, але вона навіть не моргнула пішла прямо в сіру завісу.
Каблуки застукали по мокрому асфальту. Дорогий костюм промокав, липнув до спини, туш напевно вже стікала по щоках, але яка різниця. Ірина йшла до метро, і з кожним кроком дихати ставало легше.
Дивна річ вона чекала болю. Чекала, що зараз накриє смуток за пятнадцять років дружби, за тією дівчиною з блискучими очима на підвіконні гуртожитку, за спільними мріями та планами. Але замість болю прийшло тільки полегшення, глухе й трохи соромне.
Їхня дружба померла не сьогодні. Вона згасала повільно, роками, розмовами. Кожного разу, коли Ірина ділилась радістю, а у відповідь отримувала стиснуті губи. Кожного разу, коли розповідала про плани, а Марічка закочувала очі. Кожного разу, коли намагалася витягнути подругу з багна, а та тягнула її вниз.
Ірина спустилася в метро, сіла на вільне місце, не зважаючи на мокрі від дощу сліди. Дістала дзеркальце, подивилася на себе розмиті тіні, растрепане волосся, червоні очі. Посміхнулась і сховала дзеркальце.
Завтра вона прокинеться о шостій, зробить укладку, вдягне інший костюм і піде на роботу. Бо життя не закінчується через чиїсь заздрощі…
Місяць потому Ірину викликав до себе генеральний директор. Вона зайшла в кабінет, готова до всього нового проекту, критики, марафону переговорів. Але Дмитро Сергійович мовчки простягнув їй папку з документами, і Ірина прочитала першу сторінку.
Призначення на позицію регіонального директора азійського напрямку.
Річний контракт у Сінгапурі.
Ви заслужили, Ірино Андріївно, сказав директор. Рада одноголосно проголосувала за вашу кандидатуру. Виліт через три тижні, встигнете підготуватись?
Ірина підняла очі від папки й кивнула.
Встигну.
Вона вийшла з кабінету, притискаючи документи до грудей, і дозволила собі кілька секунд постояти в порожньому коридорі. За вікном із неба падало листопадове сонце, розмальовувало небо золотом і багрянцем. Десь там, у спальному районі Дарниці, Марічка, мабуть, варила вечерю та жалілася чоловікові на несправедливість світу.
А Ірина пакувала валізи в Сінгапур.
І жодного разу, жодного разу за все життя вона не пошкодувала про свій вибір. Бо, як кажуть, хто на що вчивсяВ аеропорту Ірина стояла біля величезного вікна, спостерігаючи, як літаки злітають у нічне небо. На телефоні було десять непрочитаних повідомлень від колег, від мами, навіть від старої одногрупниці з гуртожитку. Але одне від Марічки так і не прийшло.
Ірина зітхнула, подивилася на своє відображення. Усміхнулася: тепер вона вже не сумнівна студентка з підвіконня, а жінка, що сама створила свій шлях. Згадала слова Марічки: Скачуєш по світу, як коза. І раптом розсміялася, легко і щиро. Так, скаче. Перестрибнула всі перешкоди, вирвалася вперед. І тепер згорнути не можна.
Оголошення закликало до посадки, і Ірина відчинила двері у новий розділ життя без тіні минулого. Вона вирішила: відтепер кожний світанок її нагорода. У Сінгапурі її чекало море, тропіки, нова команда. Вдома в Києві залишалися образи й невисловлені слова, але попереду лише вибір бути собою.
Ірина йшла по трапу з високо піднятою головою, і в кожному кроці було те саме відчуття, яке одного разу зявилося на гуртожитковому підвіконні: непереможна, чиста віра в себе. Дружба, як і мрії, зникає, якщо її не підтримують двоє. Але сила, здобута самостійно, не зникає ніколи.
Літак злетів у темряву, забираючи Ірину у світ, де все ще можна мріяти і ставати тією, ким хотілося бути найбільше.
Життя тільки починалося.
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
