Ганно, швидше! Я щойно в крамниці бачив твою невістку. Вона купувала отруту для щурів. Аж дві пачки! Каже, що миші завелись. Та ж я знаю у тебе нема жодних мишей! У Ганни підкоштувались ноги. Ось воно як! Отак надумала хату собі прибрати!
Грицю, друже мій, зітхнула жінка, виходячи на подвіря з мискою каші. Залишились ми з тобою самі на цьому світі.
Пес підняв морду, вдячно лизнув господині руку й взявся за їжу. Ганні Петрівні виповнилося шістдесят чотири, але виглядала вона молодшою міцна, статна, з акуратно зачесаним сивим волоссям.
Лише очі видавали пережите горе у них застигла така туга, що дивитися було боляче.
Півроку тому Олег загинув на мотоциклі. Купив собі «залізного коня» до сорокаріччя, казав мрія з дитинства. Ганна відмовляла, та хіба синові заперечиш? А через місяць дзвінок із лікарні. Не впорався з керуванням на крутому повороті.
Після похорону Ірина забрала маленького Тарасика та поїхала до своєї матері у Львів. Спочатку дзвонила, давала поговорити з онуком, потім почала відповідати все рідше.
Ганна намагалася домогтися зустрічей за законом мала право бачити онука. Але Ірина то посилалася на хворобу дитини, то на зайнятість.
А потім і зовсім змінила номер. Ганна поїхала за адресою сусіди сказали, що вони з матірю продали квартиру та переїхали. Куди ніхто не знав.
Ганно, чуєш? почувся голос через паркан. Як справи?
Це був сусід Ярослав Іванович, жвавий сімдесятирічний вдівець. Вони з покійним чоловіком дружили сімями, а коли його не стало, Ярослав допомагав сусідці.
Жива, Ярославе, куди я дінусь, посміхнулася Ганна. Заходь, чаю випємо.
Де там мені чаювати, махнув він рукою. До міста збираюся, в аптеку та по продукти. Тобі щось прихопити?
Дякую, у мене все є.
Ну, дивись. А то я знаю тебе сидиш, мов сова, нікуди не виходиш. Не діло це, Ганнусю. Треба жити.
Ярослав пішов, а Ганна повернулася до хати. У передпокої на стіні висіли світлини усе її життя, як на долоні.
Ось молоді з чоловіком на весіллі, ось Олежка робить перші кроки, ось вже дорослий син із дружиною та маленьким Тарасиком. Усі посміхаються, щасливі.
Жінка глибоко зітхнула й пішла на кухню. День тягнувся нескінченно. Вона ввімкнула телевізор, але дивитися не могла усе здавалося чужим і непотрібним.
Взялася за вязання, але пальці не слухалися. Зрештою лягла спати раніше, сподіваючись, що сон принесе забуття.
Мамо, мамо!
Ганна розплющила очі. Перед нею стояв Олег молодий, усміхнений, у тій сорочці в клітинку, яку вона йому подарувала на день народження.
Олежечку! схлипнула жінка. Сину мій!
Не плач, мамо. Я прийшов попередити. Будь обережна. Зло близько, дуже близько. Бережи себе.
Що ти кажеш? Яке зло? Олеже!
Але син уже розчинявся у світанковому серпанку. Ганна прокинулась у сльозах. За вікном займався ранок, півні співали на різні голоси. Сон був таким ясним, ніби Олег справді приходив.
Жінка встала, вмилася холодною водою й вийшла надвір. Ранкове повітря було свіже та прозоре. Десь за річкою здіймався туман. Краса така, що серце щеміло.
Бабусю Ганно! Бабусю Ганно!
До хвіртки бігла дівчинка років восьми Оленка, онука покійної подруги Ганни. Батьки дівчинки загинули в аварії два роки тому, і вона жила у місцевому дитбудинку.
Ганна часто відвідувала її, приносила солодощі, допомагала з уроками.
Оленко, серденько! Чого так рано?
Нас сьогодні на збирання яблук везуть. Я до вас заглянула попрощатися. Повернуся аж через тиждень.
Постривай, Ганна швидко зайшла до хати й повернулася з пакетом. Ось, візьми. Тут пампушки з вишнями, груші з саду й цукерки. Поділися з дітьми.
Дякую! Дівчинка міцно обійняла жінку. Я вас дуже люблю!
І я тебе люблю, дитинко. Бережи себе.
Оленка пішла, а Ганна довго дивилася їй услід. Скільки разів вона мріяла взяти дівчинку до себе! Та самотній літній жінці опіку не дають.
Потрібна родина, кажуть у опіці, стабільний дохід, медичні довідки. А яка в неї родина?
День минув у звичайних клопотах. Ганна полола город, годувала курей, готувала обід. До вечора зовсім знесилилася й рано лягла спати. І знову прийшов сон.
Цього разу Олег стояв біля воріт і махав рукою, ніби намагався когось зупинити.
Не пускай! кричав він. Мамо, не пускай у хату! Небезпека!
Ганна прокинулася від стуку у двері. На годиннику було пів на дванадцяту. Хто міг прийти у такий час?
Хто там? спитала вона, не відчиняючи.
Ганно Петрівно, це я,
