Оксана та її мишата
Я веду свій блог, я психолог і пишу про себе.
Кілька тижнів тому я зустріла дівчинку, що сиділа на лавочці в парку й годувала голубів батоном…
Дуже розмовна дівчинка. Побачивши її втретє, я зрозуміла, кого вона мені нагадує — мене саму.
Батьки її розійшлися, мати вийшла заміж і поїхала за кордон, а тато живе з іншою тіткою (так казала дівчинка, її звати Оксана).
У тата й Мар’яни народився хлопчик, його назвали Тарасом…
Я дивилася на цю малу й бачила себе.
Чим я можу їй допомогти? Як зробити так, щоб у тридцять п’ять років вона не писала подібних текстів…
—Оксанко, я працюю в***, хочеш навчитися малювати?
—Так, — охоче киває дівчинка.
Я йду з нею додому й пропоную змученій мамі, щоб її донька ходила до нашої студії. Ніби не знаю, що вона вітчимова мати…
—Це безкоштовно, потрібен лише дозвіл батьків, — брешу я.
—Я їй не мати, добре, прийде чоловік, і ми подумаємо.
Наступного дня Оксана приходить до нас.
Я обережно направляю її, дівчинка справді гарно малює, а ще вміє співати.
Я домовляюся з колегами, і Оксанку беруть скрізь, де тільки можна.
Не кажіть, що це неможливо.
Якщо сильно захотіти — усе вийде…
Я намагаюся подарувати їй те, чого не було в мене — спілкування, відчуття, що ти теж важлива у цьому світі, а не просто дівчинка, яку раптом ніхто не хоче.
Ми з нею потягнулися одне до одного. Батько й вітчимиха думають, що я соціальний педагог, який просто прикріплений до їхньої дитини.
Такі наївні… чи байдужі?
Скоріш друге. Оксана — додаток із минулого життя чоловіка, а куди її діти? Тому й терплять.
Мати самоусунулася, посилає гроші, сукні, приїжджає раз на рік, але не забирає.
Чому?
Тому що в неї чоловік, який не хоче чужих дітей, у нього будуть свої…
А батько… він ніби любить Оксану… він такий герой, сам тягне цей хрест — свою доньку…
Оксана — чудова, але лише для мене, для інших дітей, для педагогів у нашому центрі.
Ми не знаємо, яка вона вдома. Може, нестерпна, зла й голкаста, бо вона — зайва.
Нікому не потрібна й усім заважає.
Як і я…
—Ганно, а чому ти не вийдеш заміж за Дмитра?
—Що? Про що ти? — дивлюся я на малу. І звідки тобі це?
—Нуу, — вона знизує плечима, — усі бачать, що він тебе любить, а ти така… снігова королева…
У*** я працюю за покликом серця, певно, гаразд… я лікую себе, намагаюся.
Але не можу собі допомогти. Я завела цей блог, зважилася розповісти усе, бо мені потрібна допомога… кидаюся рятувати всіх, крім себе.
В Оксані я побачила ту саму маленьку дівчинку, якій так бракувало тепла.
Я чесно пробувала налагодити стосунки з обома своїми родинами.
Батько, його дружина й моя зведена сестра… ну, не зовсім сестра… Вони… Батько набрався сміливості й сказав мені більше не дзвонити, не приходити й не писати.
—Світлана не хоче, — відводячи погляд, каже він. Мені тринадцять, у мене гострі коліна, великі долоні на тонких зап’ястках — ракові клішні, здавалося мені тоді, жабина рота й трохи вибалушені очі.
Я була найнегарнішою дитиною на світі, у монстра… Звісно, як таку можна любити?
—Тату… але ж я твоя рідна донька, а Світлана — донька твоєї дружини, — спробувала я.
—Розумієш, у неї підлітковий вік, дуже важкий, ми навіть водили її до психолога, їй потрібна любов, розумієш?
Так, тату… Звісно, добре.
Мати, вітчим і брат жили своїм життям, могли сміятися з жарту й замовкали, коли я заходила.
Навіть робили вигляд, що раді мене бачити, але я ж розуміла — їм важко з чужинкою.
Я завжди була сама.
Але так хотілося, щоб мене помітили, пригорнули.
Батько сказав, що Світлана погано вчиться.
Отже, я маю вчитися відмінно, щоб він побачив — я краща, зі мною немає проблем… Не оцінив.
Я хочу стати психологом, кажу собі — нехай батько похвалиться.
Не помітив, не похвалив, просто зник.
Я все життя намагалася всім подобатися, бути зручною, як мама хотіла.
Я була зручною дитиною, вона навіть хвалилася подругам — яка Ганна вдатна.
І приготує, і прибере, і з Тарасиком посидить.
Я не можу побудувати стосунки.
Тому що…
Бо я душила своєю любов’ю своїх чоловіків, підозрами, ревнощами… Допомагаючи іншим, я не могла впоратися з собою.
Я розуміла — мене недолюбили, але ж жити треба… а я не могла…
Навіть думала — народити дитину, для себе, але!
Раптом я не зможу її полюбити, уявила собі дівчинку… ще одну непотрібну, нелюбу, додаток.
Я вириваюся з думок.
—Ганно, ти підеш з Дмитром у ресторан?
—У який ресторан, Оксанко?
—Ой, я пробовталася… він запросить тебе, зроби виВона обіймає мене, і я відчуваю, як той старий важкий рюкзак нарешті скотився з моїх плечей.



