**МАТИР, ЯКУ НЕ ОБИРАЮТЬ**
Оксана не могла збагнути, чому її чоловік Тарас дозволяв своїй матері так безцеремонно втручатися в їхнє життя. Вона ж знала, як болісно йому було дитинство — холод, байдужість, старший брат Богдан, що купався у матчиній любові, а Тарас роками доносив його поношені речі та лишався на узбіччі.
Чому тепер він, дорослий, самостійний чоловік, господар власного дому, дозволяв Людмилі Петрівні просто прийти — навіть не в гості, а ніби до своєї волості — і влаштуватися у кімнаті, яку він колись мріяв віддати своїй дитині?
— Вона ж таки моя мати, — тихо говорив Тарас, немов виправдовуючись не лише перед Оксаною, а й перед власною совістю. — Трохи потерпимо. Дітей поки що все одно нема.
Він намагався згладжувати кути, хоч усе всередині співло. Він нарешті почав жити, як мріяв. Купив хату, одружився з жінкою, яку любив до болю, перестав прокидатися з тривогою, що знову виявиться зайвим. І ось — мати. З валізами, з докорами, з вічною претензією на те, що їй «належить».
— Ти ж сам казав, що ця кімната — майбутня дитяча! — не стримувалася Оксана. — А тепер у ній господарює твоя мама. Без питань, без попередження.
Тарас мовчав. Так, він купив цю хату саме заради цих двох кімнат — спальні та дитячої. Бо мріяв про родину. А тепер мрію знову відсунули на задній план. Як колись — у дитинстві.
Все повернулося.
Він згадав, як у їхній двокімнатній хрущовці Богдан отримував усе — найкращі подарунки, новий одяг, торт на день народження. А він, Тарас, слухав казки про економію, про «не по кишені», про те, що щастя — це розкіш. Пам’ятав, як мати витягала останні гроші на куртку Богдану, а йому купувала б/в черевики на ринку. Він знав, що був дитиною «по залишковому принципу».
І ось мати знову тут. Каже, що на пару днів, але вже розклала речі, вже дає поради, вже критикує Оксану — за те, як та готує, як прибирає, як виглядає. І знову — як колись — викликає в Тарасі те саме почуття провини: що не відповів очікуванням, не став тим, ким хотіли бачити.
Оксана намагалася триматися. Але дедалі частіше в неї бували спалахи. Вона скаржилася Тарасові, що Людмила навмисно перекладає її речі, викидає з холодильника здорову їжу та замінює її жирними соусами та смаженим м’ясом, докоряє навіть за воду, яку вона п’є.
— Це навмисно. Я певна, вона все робить зі злості, — говорила Оксана, стискаючи кулаки.
Тарас намагався поговорити з матір’ю. Та у відповідь чув:
— Ти мене виганяєш з хати, яку купив за мої молитви? Я тобі з Богданом квартиру залишу, а ви тут зі своєю невісткою від мене тікаєте. Неблагодарні!
Він махав рукою. Не потрібна йому та квартира. Але коли Оксана — з болем у голосі — показала йому папери, знайдені в речах Людмили Петрівни, Тарас не повірив очам. Усе було оформлено на Богдана: і квартира, і гараж, і навіть та ділянка, де він у дитинстві саджав картоплю. Усе, що мати обіцяла йому, виявилося брехнею.
— А мені співала, що все буде моїм. Що заради мене живе. — Тарас важко опустився у крісло.
Він не плакав. Але мовчав так, що у Оксани серце стиснулося.
Наступного дня він пішов на роботу, не сказавши ні слова. А ввечері, повернувшись, побачив, що матері в хаті більше нема. Її речі стояли біля воріт, а в очах Оксани палала образа.
— Я випровадила її, Тарасе. Пробач, якщо треба було порадитися, але я більше не могла.
— Через документи? — втомлено запитав він.
— Не тільки. Коли я сказала їй, що знаю правду, вона назвала мене нікчемою. Сказала, що ти їй син, а я — так, нахлібниця. Що це вона має право жити в цій хаті, а не я. Що ця хата — твоя, а отже, її. І що ти мене все одно кинеш, як тільки вона відкриє тобі очі.
Тарас помовчав. Потім уперше в житті назвав матір… гадиною. І навіть не шкодував за це слово.
— А вкінці, — додала Оксана, — вона нас прокляла. Мене, тебе, нашу майбутню дитину. Сказала, що ми все втратимо.
Тарас лише кивнув. Усе було надто знайоме. Надто передбачуване.
Минуло кілька місяців. У їхній хаті зновуІ тепер, коли їхній маленький Мирослав сміявся у дитячій кімнаті, а Тарас обнімав Оксану, вони знали — найголовніше щастя не в тому, щоб догодити всім, а в тому, щоб захистити свою родину.
