Мамo, якщо ти не приймеш мого вибору, я піду. Назавжди…
Дмитро зайшов у вагон приміської електрички й озирнувся. Вільних місць повно, можна було вибирати. Він сів біля вікна. Двері вагону час від времени з гуркотом роз’їжджалися, впускаючи нових пасажирів.
Навпроти нього сіла подружня пара похилого віку. Жінка зашуршала пакетом, дістала дві пухкі булочки, і вони почали їсти. В повітрі запахло свіжою випічкою. Дмитро тактовно відвернувся до вікна.
— Молодий чоловіче, візьміть, — жінка простягнула йому таку саму булочку.
— Немає потреби, дякую, — посміхнувся він.
— Та берите, берите! Майже дві години їхати.
Дмитро узяв запропоновану булочку й відкусив шматочок. Наскільки ж смачною вона йому здалася! У динаміках заскреготало, через шум пробився чоловічий голос, перерваний шипінням: «Відправлення поїзда через… хвилин… Склад прямує до станції… з усіма зупинками… окрім… Повторяю…»
— Молодий чоловіче, що він сказав? Які станції пропускає? — занепокоїлася жінка.
Дмитро знизав плечима. Він їхав до кінцевої, не вникав.
— Я ж казала, треба було звичайною електричкою їхати, з усіма зупинками. Ніколи мене не слухаєш! — лаяла вона чоловіка. — Що тепер робитимемо? Треба раніше виходити й чекати наступну…
Жінка заспокоїлася лише тоді, коли сусід із ряду поруч запевнив, що електричка зупиниться на їхній станції. Сварка вщухла, Дмитро діїв булочку й дивився у вікно на миготливі дерева, сонячні промені, що пробивалися крізь молоду листву, станції та міста. У вагоні стало душно, під грубою тканиною армійської форми по спині котилися краплі поту.
Він уявляв, як приїде, як зрадіє мати, як стане під потужні струмені душу… Швидше б додому, зняти набридлу за рік форму, вдягти джинси, футболку, кеди й забути про ранні підйоми та побудки. Здавалося, що він проспить цілі добі на своєму м’якому дивані, а вранці на кухонному столі під рушником знайде горщик рум’яних сирників, які залишила мати…
*«Як там тепер Наталка? Хоча минув лише рік, навряд вона сильно змінилася…»* Перед очима виник образ тендітної дівчини з каштановими косами й яскравими зеленими очима. Вона була на рік молодшою, жила у сусідньому будинку й цього року лише закінчувала школу. Раніше він не звертав на неї уваги. Звичайна дівчинка, нічого особливого.
Ввечері, напередодні його від’їзду, вони всією компанією сиділи у дворі на дитячому майданчику. Юрко лаяв Дмитра за дурнуватість, за рішення кинути університет і піти в армію. Ярко підтримав Дмитра, сказав, що якби не мати, може, і сам би пішов служити. Дівчата жаліли, що компанія розпадається, але самі сиділи у телефонах і сміялися.
Наталка, яку всі вважали ще маленькою, раптом серйозно заявила, що чекатиме на нього. Усі замовкли, а дівчина зніяковіла й почервоніла.
— Діма, схоже, у тебе тепер наречена! — засміявся Ярко.
— Та відчепіться! — образилася Наталка й побігла геть.
— Чого смієшся? Нехай чекає. Повернуся — одружуся, — напівжартома, напівсерйозно сказав Дмитро і штовхнув Ярка в плече так, що той ледь не впав з лавки.
Він нікому не розповів справжньої причини свого вчинку, навіть Яркові чи Юркові. Вступив до університету, як хотів батько. Вчився до весни, а потім батько раптом пішов із сім’ї. Виявилося, у нього була інша жінка, яка чекала від нього дитину. Світ обрушився, як і батьківський авторитет. Дмитро кинув навчання й пішВона здала його, мов великий экзамен, і тепер вони разом чекають нового життя — того, що обоє зможуть написати з чистого аркуша.
