Кожного ранку мене будить ніжний плач Софійки. Вона така крихітна, така досконала. Її пальчики обхоплюють мій палець, коли я беру її на руки, і відчуваю, наче весь світ нарешті набуває сенсу.
Доброго ранку, серденько, шепочу я, піднімаючи її з ліжечка. Добре поспала?
З кухні чути важкі кроки Дмитра. Він завжди був людиною небагатослівною, але з народження Софійки став ще далі.
Знову розмовляєш сама з собою? питає він, стоячи в дверях, з тим незрозумілим поглядом.
Я не сама. Я говорю з Софійкою.
Він зітхає, проводить рукою по волоссю.
Марічко, нам треба поговорити.
Пізніше, відповідаю я, колихаючи донечку. Спочатку треба годувати.
Бачу, як він відходить, і в грудях стискає провина. Знаю, Дмитру важко, але Софійка потребує мене. Вона така тендітна, така беззахисна без мене.
Удень, поки чоловік на роботі, у нас з донечкою свій ритм. Я співаю їй колискові, купаю з ніжністю, читаю казки. Вона слухає, і в її очах цілий світ розуміння.
Тато тебе кохатиме, шепочу, перевязуючи пелюски. Йому просто потрібен час.
Коли Дмитро повертається ввечері, я завжди знаходжу причину піти з нею до іншої кімнати. Він не дивиться на неї, не питає про неї. Іноді чую, як плаче у ванній, і не розумію чому.
Одного вечора, після того як уклала Софійку, знаходжу Дмитра на дивані з фотографією в руках.
Що це? питаю.
Він піднімає на мене очі вони червоні.
Памятаєш?
Це УЗД. Наше перше УЗД, вісім місяців тому. Я добре памятаю той день: радість, плани, імена, які обирали разом.
Звісно памятаю, кажу, сідаючи поруч. Тоді ми дізналися, що чекаємо Софійку.
Дмитро заплющує очі, і сльози котяться по щоках.
Марічко Софійки нема.
Ти що? Вона ж у своїй кімнаті спить!
Ні, любий. Немає дитячої кімнати. Немає ліжечка. Немає Софійки.
Я зриваюся.
Ти божевільний! Вона ж там! Я щойно її вклала!
Біжу до кімнати, але Дмитро йде за мною. Коли відчиняю двері, він вмикає світло.
Кімната порожня. Немає ліжечка, немає мобілів, немає крихітного одягу, який, я клянуся, прала зранку. Лише запилені коробки та старі меблі.
Софійко ледве чутно виривається з грудей.
Ми втратили Софійку півроку тому, Марічко, говорить Дмитро, і голос йому ламається. На 32-му тижні. Пуповина Лікарі сказали, що нічого не можна зробити.
Спогади повертаються, як уламки скла: лікарня, мовчазні монітори, мої порожні руки.
Але ж я беру її на руки що дня Годую Вона всміхається мені
Дмитро обіймає мене, коли я ось-ось впаду.
Ти тримала ковдру, любий. Говорила з ковдрою. Я бачив, як ти її колихала, міняла “пелюшки”. Чекав, коли ти згадаєш, коли повернешся до мене.
Дивлюся на свої порожні руки і вперше за місяці відчуваю справжню пустоту. Тягар, який відчувала, шепіт, який чула все розвіялося, як дим.
Софійко моя Софійко
Я знаю, що боляче, шепоче Дмитро. Мені теж щодня боляче. Але ми мусимо йти далі. Без неї, але разом.
Тієї ночі я плачу вперше з похорону, якого не памятала. Плачу за дитиною, яка так і не прийшла додому. За чоловіком, який бачив, як я губилася у вигадці, і терпляче чекав, коли я повернуся. За всіма цими місяцями, вкраденими від справжнього горя.
Але також плачу від полегшення бо нарешті можу почати зцілюватися.
А Дмитро тут, чекає на мене. Як і завжди.
