Оленка Миколаївна натягнула теплу кожушину, загорнула свою маленьку онуку Соломійку і вирушила з нею на прогулянку до засніженого парку на околиці Львова. У парку гуляли молоді батьки з колясками, їхній сміх і балачки зливалися з шелестом снігу під ногами. Соломійка, затишно загорнута в ковдру, миттєво заснула на свіжому повітрі. Оленка Миколаївна поринула в спогади про свою молодість, про те, як сама виховувала сина Богдана. Вона так глибоко занурилася в думки, що не відразу почула дитячий плач. Спочатку їй здалося, що це Соломійка, але ні – онука мирно спала. Неподалік стояв чоловік із коляскою, розгублено озираючись. Побачивши Оленку, він благаюче промовив:
– Добродійко, допоможіть! Що мені робити?
Оленка завмерла, вражана його словами.
***
Коли Марічка і Богдан одружилися, свекруха одразу поставила умову:
– Тепер ви самі по собі, за себе відповідаєте. Я тебе, сину, виростила, навчила. Хочу пожити для себе, мені всього сорок шість. Та й вам треба звикнути одне до одного. Тож із онуками не поспішайте!
– Ну й заявила твоя мама, прямо образливо, – насупилася Марічка.
– Та не переймайся, вона у мене добра, просто мене сама виховувала, – усміхнувся Богдан. – Нещодавно з подругою жартувала, що вони знову як молоді, хочуть заміж. Ходять на танці по вихідних, шукають пару. На екскурсії їздять, у відпустках подорожують. Коли їй із онуками сидіти?
– І які успіхи? – скептично запитала Марічка.
– Поки ніякі. На танцях один чоловік на всіх був, вибрав іншу, і вони туди ходити перестали. А на екскурсіях самі жінки! Та не хвилюйся, мама просто так говорить. Куди вона подінеться, з онуками допоможе, – обійняв дружину Богдан.
Жили вони поки в Оленки Миколаївни. Вона не заперечувала, але вдома майже не бувала. Зранку до вечора на роботі, а після – то в театр, то на зустріч із подругами. По вихідних також пропадала. Молоді господарювали самі.
Марічка хвилювалася, що свекруха й справді буде незадоволена, дізнавшись про її вагітність. Але Оленка Миколаївна лише усміхнулася:
– Швидко ви, ну що ж, раз вирішили, так тому й бути!
Дізнавшись, що буде дівчинка, вона навіть зраділа:
– Я завжди хотіла доньку, але не склалося. Значить, тепер буде онука!
Правда, спочатку Оленка в турботах про Соломійку не брала участі, ніби боялася, що її обтяжать. З роботи не поспішала, у вихідні почувалася вільною.
– Добре, що мої батьки іноді приїжджають, із Сонею гуляють, – якось сумно сказала Марічка Богдану, не встигнувши приготувати вечерю. Соломійка весь день капризувала – різалися зубки.
Богдан, з дитинства привчений матір’ю до домашніх справ, одразу взявся допомагати дружині й заспокоювати її:
– Ну, ми ж самі хотіли дитину!
– Вона бабуся! Добре, хоч коляску подарувала, іноді із Сонею грає. А ось у моєї подруги Оленки мама з роботи біжить, одразу доньку забирає. А твоя жодного разу не запропонувала! – образилася Марічка.
– Ми молоді, справляємося. А мама втомлюється на роботі. І даремно твоя Оленка так матір навантажує, – засміявся Богдан. – Мама нас попереджала!
Але наступні вихідні вони все ж попросили Оленку Миколаївну погуляти із Соломійкою в парку, поки вони сходить у кіно. Свекруха, у якої не було планів, погодилася.
Оленка надягла кожушину, тепло загорнула малюка – на вулиці випав перший сніг, але сонце сяяло, обіцяючи чудову прогулянку. Парк був через дорогу, і незабаром вони вже йшли по хрустким доріжкам. Молоді мами та тата з колясками посміхалися одне одному, а Соломійка, заколисана свіжим повітр– Може, і правда варто більше часу приділяти онуці, – промовила Оленка Миколаївна, тримаючи за руку Григорія і дивлячись, як Соломійка сміється під сніжинками.
