Мене немає
Ти знову купила цю хімію? Геннадій поставив пакет на стіл, так що щось там всередині дзенькнуло. Я ж казав: ніякого «Велюру». Дорого і без сенсу.
Надія Степанівна стояла біля вікна й дивилася у двір. Там сусідська дівчинка, років сім, ганяла голубів вони здіймались злетом, розліталися хто куди, а потім знову збиралися на асфальті, наче нічого й не було. Надія стежила за ними і думала, що навіть не може згадати, коли востаннє щось купувала собі просто так. Просто бо захотіла.
Це крем для рук, Гена. Триста вісімдесят гривень.
Триста вісімдесят це триста вісімдесят! Ти рахувати розучилася?
Вона не відповіла. Обернулася, взяла пакет, витягла невелику баночку із золотою кришкою, поставила її на підвіконня біля герані. Герань давно не цвіла. Надія все відкладала перевірити, чому, але так і не знаходила часу.
Надя. Я з тобою розмовляю.
Я тебе чую, Гена.
Вона вийшла на кухню, відкрила холодильник, шукала у думках, що приготувати ввечері. За спиною чулося його важке, ритмічне тупотіння, потім глухий звук дверей його кабінету. Надія видихнула.
Їй п’ятдесят вісім. Живе у Дніпрі, у трикімнатній квартирі на вулиці Перемоги, з Геннадієм Павловичем Іванченком двадцять девять років у шлюбі. Син Олексій, дорослий, мешкає у Львові, телефонує по неділях, іноді пропускає. Є дача під містом, машина, нею кермує тільки Геннадій, і робота в міській бібліотеці: старший бібліотекар, вісімнадцять років на одному місці.
Життя було. Його ніхто не забирав.
Вона дістала куряче філе, поклала на обробну дошку, взяла ніж. За вікном дівчинка вже зникла, голуби розлетілися. Двір стояв пустий, сірий, торішня трава пробивалась крізь тріщини асфальту.
Надія помітила, що стоїть з ножем у руці і не ріже. Просто стоїть.
Поклала ніж, підійшла до підвіконня, відкрила баночку крему. Запах тихий, з нотками польових квітів. Відчуття, ніби хтось лагідно потримав руку.
Надія закрила банку, повернулась до вечері.
Того вечора нічого незвичного не сталося. Геннадій мовчки поїв, переглянув новини, ліг спати. Надія довго сиділа на кухні з чашкою вже хололого чаю, гортала старий журнал про сад і город. Зовсім не читала просто сиділа.
Вранці вона прийшла в бібліотеку і застала Люду Красну за стелажем із журналами у сльозах.
Людо, що сталося?
Людмила Іванівна була старша на три роки, найдосвідченіша тут, знала розміщення книг до останньої. Надія ніколи не бачила її розгубленою.
Нічого махнула рукою Люда, дістала хустину. Особисте.
Якщо що розкажеш.
Розказувати немає чого Люда витерла очі, поклала хустинку. Вчора донька подзвонила. Каже: мам, ти вже застаріла. Так і сказала, уявляєш? Застаріла.
У якому розумінні?
Саме у цьому! Я їй, як по-людськи з чоловіком говорити порадила. А вона: мамо, це вже з минулого віку. Не розумієш, як зараз люди живуть. Люда майстерно понавела купу журналів. Може вона й права.
Не права, сказала Надія.
Ти звідки знаєш?
Відповіді у Надії не було. Вони постояли поруч, у бібліотечній тиші, просоченій запахом паперу й старого дерева. Потім розійшлись.
В обід Надія вийшла у місто. Квітень був прохолодний, але сонячний. Вона пройшла до скверу, сіла на лавку й заплющила очі крізь повіки просочувалось помаранчеве світло. Думала про Люду, її доньку, про слово «застаріла».
Потім про себе.
Надія Степанівна Іванченко, у дівоцтві Сорока, народилась у Дніпрі у 1966. Закінчила педагогічний інститут: філологічний факультет, українська мова й література. Вийшла заміж у двадцять девять пізно за тогочасними мірками. Геннадій був інженером, справжній господар, здавалося надійний. Через рік народився Олексій. Надія взяла декрет, потім півставки, потім забрала до себе маму, доглядала до самої смерті. Потім знову повернулась на повний робочий день. Життя складалося. Акуратно, без надміру.
Десь там загубилося щось таке, що Надія зараз навіть не знала як назвати. Відчувала: воно в неї було. А тепер давно ні.
Відкрила очі. Навпроти лавки цвіла алича білими, ніжними квітами, такими, що аж не віриться. Надія подумала: вона ж раніше малювала. Може, вже три десятки років не брала пастель. В інституті малювала просто для себе. Потім стало ніколи, потім ніяково, потім забулося.
Взяла телефон і подзвонила сину. Олексій взяв на третьому гудку, голоси зайнятий.
Привіт, мамо. Все гаразд?
Гаразд. Я просто так.
Слухай, я на нараді майже. Передзвоню ввечері?
Звичайно. Передзвони.
Не передзвонив. Це теж було звично.
Повернулась у бібліотеку, відпрацювала до шостої, купила в магазині хліба, поверталась додому. Знала цю дорогу вже вісімнадцять років, кожний ранок і вечір знала всі ямки та повороти.
Геннадій був удома раніше, сидів за компютером, щось читав.
Вечеряти будеш?
Пізніше.
Поставила воду, знайшла в холодильнику залишки супу. Поки гріла, дивилась на баночку крему, що стояла на підвіконні. Маленька, гарна. Надія подумала: таки Геннадій правий триста вісімдесят гривень. Навіщо.
Але запах їй подобався.
І залишила банку стояти.
Минуло десь два тижні. Нічого дивного не сталося, життя текло своїм руслом. А потім у бібліотеку прийшла Світлана.
Надія помітила її одразу. Жінка, років сорока пяти, у пальті кольору червоної вишні, коротке волосся, пряма постава. Вона підійшла до стійки, спитала, як записатись. Шукала книги з психології й хотіла щось про акварель.
Акварель? перепитала Надія.
Так. Колись у дитинстві займалася, хочу спробувати знову.
Надія оформила перепустку, показала потрібні полиці. Світлана впевнено рухалась між стелажами, брала книги, листала, відкладала й знову брала. Надія спостерігала краєм ока й не могла визначити, що саме її зачепило у цій жінці. Якась зібраність, власна достатність.
За півгодини Світлана підійшла з двома книгами й спитала:
Ви щось із цього читаєте самі?
Вказала на полиці з психологією.
Часом.
Ви тут давно працюєте?
Вже вісімнадцять років.
Світлана уважно глянула на неї. Не оцінюючи інакше. Як слухаючи.
Це багато, сказала.
Так.
Вам подобається?
Надія помовчала. Питання просте, а відповідь складна.
Подобається. Потім уточнила: Книги подобаються. Люди цікаві. Місце звичне.
Звичне, повторила Світлана, наче перевірила це слово на смак. Зрозуміло.
Взяла книги й пішла.
Наступного тижня прийшла знов, здала одну книгу, попросила ще щось по акварелі. Надія відшукала тонкий альбом із репродукціями, запропонувала. Світлана взяла, раптом спитала:
Може, спробуєте?
Що?
Малювати. Я ходжу на майстер-класи з акварелі, щосуботи, невелика група, усе дуже просто. Ходімо?
Надія вже хотіла сказати «ні». Вже відкрила рот. Але замість «ні» запитала:
А де це?
Світлана написала адресу на клаптику паперу: Арт-простір «Білий Світ», вулиця Короленка, субота, одинадцята ранку.
Весь той вечір Надія дивилась на записку, спочатку поклала у кишеню фартуха, потім на підвіконня поруч із кремом. Геннадій нічого не питав: його цікавили тільки гроші чи домашні справи.
У пятницю за вечерею вона сказала:
Завтра зранку йду на майстер-клас. Малюватиму.
Геннадій підняв погляд з тарілки.
Куди?
На Короленка. Акварель. Знайома запросила.
Яка ще знайома?
Нова читачка з бібліотеки.
Він помовчав, доїв, відклав вилку.
Скільки це коштує?
Я ще не питала.
Зрозуміло. Узяв хліба. Ну йди, якщо зайнятися нічим.
Надія подивилась у його бік. Він вже не дивився їв далі. Двадцять девять років: Ти знову. Навіщо. Скільки коштує. Зайнятися нічим.
Добре, сказала Надія. Піду.
Вранці встала о восьмій, вмилася, вдягла сірий светр і сині штани. Дивилася у дзеркало вже давно не робила цього пильно. Зазвичай мимохідь. Зараз уважно. Обличчя немолоде, але ще гарне. Сірі очі, живі. Волосся з сивиною, але ще густе. Провела рукою, поклала інакше. Дістала крем, нанесла на руки й трохи на шию.
Вийшла о девятій, не поспішаючи.
Арт-простір «Білий Світ» розташувався у старому купецькому будинку, другий поверх: помешкання доволі звичайне зовні, всередині відремонтоване, білосніжні стіни, деревяна підлога, великі вікна. Надія піднялася по сходах, штовхнула двері.
Світлана вже була там. Ще чотири жінки різного віку і один чоловік років пятдесяти, кремезний, у клітчастій сорочці. Всі сиділи за довгим столом, перед кожним склянка води й аркуш паперу.
Надіє! Світлана махнула рукою. Ви прийшли!
Надія підійшла, сіла біля неї. Майстер-клас вела молода жінка Зоряна. Сьогодні вони малювали гілку бузку. Надія взяла пензлик рука здригнулася трохи. Не від страху, а від незвички.
Не думайте про те, що буде гарно, сказала Зоряна. Думайте про воду і колір. Про більше нічого.
Перший мазок. Фіолетове розлилось по мокрому папері, змішалося з блакитним. Другий, третій Фарба велася сама, не там, де вона планувала, але це було цікаво. Світлана поруч хмурила брови зосереджено. Чоловік у сорочці малював крихітним пензлем і був явно невдоволений малюнком.
За годину Надія поглянула на свій аркуш. Не гілка бузку, а щось розмите, синьо-фіолетове з плямами. Але живе, створене її рукою.
Це гарно, сказала літня жінка навпроти, Галина.
Не думаю, Надія відмахнулася.
А я думаю. Має настрій.
Вона теж поглянула ще раз. Може й так.
Після заняття Світлана запропонувала каву в маленькій кавярні на розі. Сіли біля вікна, замовили, і Світлана, зовсім без прелюдій:
Вам сподобалося?
Так. Неочікувано.
Я ж казала. Світлана тримала чашку двома руками. У вас такий погляд ніби ви щось бачите, але не вирішуєтесь подивитися у вічі.
Надія не відповіла одразу. Потім:
Ви давно у Дніпрі?
Три роки. Переїхала з Харкова після розлучення.
Зрозуміло.
Не страшно спочатку важко, потім легше, потім цікавіше.
Цікавіше?
Жити самою з собою. Виявилось, про себе нічого не знала. Вона усміхнулася, тепло, без іронії. Ви заміжні?
Двадцять девять років.
Вам добре?
Надія розмішала каву ложкою, ні до чого.
По-різному.
Світлана кивнула. Не стала далі питати. Це було приємно.
Додому Надія повернулася о пів на другу. Геннадій дивився футбол, нічого не питав. Вона розігріла суп, пообідала сама на кухні. Дістала свій малюнок із розмитою гілкою бузку, що залишила Зоряна, і притулила до стіни біля герані.
Герань, здавалося, ожила. На одному стеблі зародилася маленька червона брунька. Надія раніше її не помічала.
Наступної суботи знову пішла на майстер-клас. Потім ще і ще. Світлана приходила щоразу. Поступово розмовляли після занять спочатку півгодини, потім годину. Надія розповідала про бібліотеку, про читачів, про книги. Світлана про свою роботу бухгалтером у будівельній компанії, про Харків, про доньку, яка залишилася там із батьком і вчить англійську.
Одного разу Надія спитала:
Вам не самотньо тут?
Буває. Але інакша самотність. Не така, як раніше.
Яка інакша?
Світлана задумалась:
Раніше я була поруч із людиною, але відчувала себе самотньою. Оце найважча самотність. А зараз я одна, але не самотня. Ви розумієте різницю?
Надія розуміла. Не сказала цього, але в душі щось поворухнулось, як крига навесні.
У травні в бібліотеці оголосили конкурс треба було придумати захід для району. Завідувачка, Марина Юріївна, збирала колектив:
Є ідеї?
Тиша. Надія мовчала, але у голові щось ворушилось.
Може, літературний вечір, подала Люда. Як завжди, читаємо, обговорюємо.
Те саме що рік у рік. Хочеться чогось іншого.
А якщо про жінок? сказала Надія.
Погляди звернулись до неї.
У якому сенсі? Марина Юріївна.
Про їхні історії. Не вигадані, справжні. Покликати жінок різного віку й щоб кожна розповіла: як жила, що змінилося. Без пафосу. Показати їхні вироби малюнки, вязання, ліплення.
Незвично, сказала Марина Юріївна.
Зате живо.
Хто це організує?
Я, сказала Надія й сама здивувалася.
Добре, Надіє Степанівно. Спробуємо.
Одразу після зборів Надія зателефонувала Світлані. Тя зраділа:
Ого. Ви?
Я. Навіщо й сама не знаю. Само вирвалось.
Це найправдивіше. Я візьму участь. Запитаємо Галину з нашої групи? Вона керамікою займається.
Галина Петрівна, шістдесят два, пенсіонерка. Зліплює глиняні фігурки переважно пташок. Згодилася одразу: «Лиш би не довго виступати, а то заплутаюсь».
Надія почала складати програму. По вечорах, коли Геннадій у кабінеті, сідала на кухні з блокнотом, писала, перекреслювала, знову писала. Це було нове відчуття не підтримувати, не обслуговувати, а творити щось своє.
Одного разу Геннадій зайшов за водою, побачив її за блокнотом.
Щось пишеш?
Для роботи. Захід готую.
Опять ця бібліотека.
Так.
Ти останнім часом усе захоплена.
Це погано?
Він знизав плечима.
Вечеря сьогодні була холодна.
Вибач, наступного разу підігрію.
Він пішов. Надія глянула йому вслід. Він сказав про холодну вечерю. Не про те, що вона ожила, не про цікавість про вечерю.
Повернулася до блокнота.
Вечір призначили на третю суботу червня. Надія домовилась з чотирма жінками, в тому числі Світланою й Галиною. Пятою Наталія Іванівна, пенсіонерка-географ, яка потай писала вірші. Шоста Зоряна, їхня майстерка з акварелі.
Афіші на район, оголошення у газету. В день події зал був повний більш як тридцять осіб, від молодих до однієї геть бабусі, яку привела донька.
Вела вечір сама. Без промови: «Ми зібрались слухати одна одну це головне». Перша виступила Галина. Розповідала, як на пенсії не знала, що з собою робити, ходила по квартирі, відчувала себе зайвою. Випадково потрапила на майстер-клас з глини «раптом зрозуміла, що маю руки», засміялася зала, по-доброму.
Світлана про новий початок після сорока шести. Як спершу боялася всього, а потім зрозуміла страшне не нове, а звичне. Надія подумала: ці слова мусить запамятати.
Наталія Іванівна читала вірші. Чутливо, з паузами, далі впевненіше. Перша ж оплескувала третій ряд.
Ввечері залишились із Людою прибирати. Складали стільці, збирали чашки.
Гарно вийшло, Надя, сказала Люда. Дуже гарно.
Несподівано.
Не несподівано. Ти з людьми вмієш ти завжди так, просто не давала собі.
Думаєш?
Знаю. Вісімнадцять років разом працюємо.
Надія повісила чужий забутий шарф. Думала: Люда права. Це і добре, й трохи болісно. Чому за весь цей час лише тепер?
Дома Геннадій вже спав. Надія тихенько роздяглася, попила води у кухні. На підвіконні крем і малюнок бузку. Герань розквітла на повну чотири червоні китиці.
Надія намазала рукою крем, повільно, роздумуючи. Дивилась на герань і думала про Світлану. «Боялася не нового, а звичного».
Вранці Геннадій запитав:
Ну як там вечір?
Дуже гарно. Людей багато.
Поїла там, хоч?
Чай був.
Чай не їжа, занурився у телефон.
Надія налила собі кави й вийшла на балкон. Ранок, двір пустий, запах тополі. Думала, що Геннадій запитує про їжу це, мабуть, турбота. Його форма турботи. Двадцять девять років ця форма вважала змістом. А зміст давно інший. Чи його вже й нема?
Не знала. Лише починала дивитись прямо.
У липні зателефонував Олексій. Не в неділю, в середу.
Привіт, мамо. Як ти?
Добре, Лесю. Щось трапилось?
Ні, просто Мені Світлана написала. Твоя знайома, знайшла мене у фейсбуці. Розповіла про твій вечір, захоплюється. А я навіть не знав.
Ти ж і не питав.
Мовчання.
Мамо, вибач. Справді не питав. Розкажи.
І Надія розповіла. Майстер-клас, Галина з пташками, Наталія Іванівна з віршами, повний зал. Олексій слухав уважно, не перебивав. Потім:
Ти молодець, мамо. Серйозно.
Дякую.
Ти давно цим займаєшся?
Ні. Вперше.
Треба було раніше.
Треба, згодилася Надія.
Згодом Олексій спитав:
А в тебе з татом усе гаразд?
Надія підійшла до вікна, у дворі хлопці ганяють мяча.
Привично, сказала вона.
Це добре чи погано?
Я ще не знаю.
Олексій не допитував. Сказав: приїде в серпні.
В серпні приїхав на чотири дні. Він був схожий на батька зовні, а характер та сама уважність, що і в Надії. Привіз сиру, горіхи, слухав, коли вона говорила по-справжньому.
Коли Геннадій поїхав на дачу, вони з Олексієм пили чай на кухні.
Мам, ти змінилась.
В якому сенсі?
Не знаю як сказати. Ти ніби стала більшою. Засміявся. Дивно звучить.
Ні. Зрозуміло.
Ти рада?
Надія взяла чашку в долоні. Кава ще гаряча.
Так. Тільки трохи страшно.
Чому?
Бо коли починаєш бачити себе, бачиш і все навкруги. Не завжди зручно.
Олексій похитав головою.
Тато бачить?
Тато бачить холодний борщ, усміхнулась вона і зніяковіла. Вибач, нечесно.
Ні, чесно. Він. Ти з ним говорила?
Про що?
Про те, що тобі потрібно.
Надія дивилася у вікно. За ним серпень, злегка втомлений, жовте листя край газону.
Я не вмію.
Спробуй.
Олексій поїхав. Надія прибирала постіль, думала про розмову. Про «спробуй». Вона й справді двадцять девять років не пробувала по-справжньому. Говорила але не про головне. Головне завжди мовчала. Так зручніше. Геннадій умів дивитися так, що розмова не починалася.
У вересні Марина Юріївна викликала до себе адміністрація району запропонувала повторити вечір у масштабах району. І знову Надії відповідальною.
Це серйозно, Надіє Степанівно. Більше роботи, але й оплату можна підняти.
Я згідна.
Марина Юріївна ледь усміхнулась.
Ви за це літо стали іншою. Не ображайтесь.
Не ображусь.
Кращею. Живою.
Надія вийшла, стала біля стійки. Видала комусь детективи, записала, стояла дивилась на стелажі, читальні столики, велике вікно, у яке ліг вересневий світ.
Вісімнадцять років. І тільки тепер відчуваю, що це моє місце. Не просто місце присутності, а місце своє.
Восени щось змінилося вдома. Надія не могла пояснити, що саме. Все плавно й разом.
Геннадій став помічати: вона часто затримується, по суботах іде невідомо куди, до чужих жінок.
Хто така ця Світлана?
Подруга.
Звідки вона у тебе?
У лютому в бібліотеці познайомилися.
І щотижня?
Майже.
Геннадій глянув на неї не з роздратуванням, а з тим, чого Надія ніколи не бачила: розгубленість.
Я не забороняю. Просто незвично.
Що саме?
Що у тебе стільки всього.
Вперше за довгий час Надія дивилася на нього без захисту, як на малознайомого.
Гена, тобі приємно, що я щось роблю, крім дому і роботи?
Він мовчав.
Не знаю. Напевно.
Напевно?
Просто незвично. Встав, подивився у вікно. Ти була поруч. Тепер усе якось далі.
Я не далі. Я тут.
Але вже інша.
Надія дивилася на його згорблену спину. Йому шістдесят один. Він теж постарів поки вона не помічала.
Коли ми востаннє розмовляли не про вечерю чи машину? Просто
Він розгублено знизав плечима.
Бачиш, тихо сказала Надія.
Листопад приніс холод і району вечір. Надія готувалася три тижні, зібрала вісім учасниць, домовилась із художником про виставку. Світлана допомагала у всьому вони бачилися майже щодня, пили каву, гуляли набережною Дніпра, коли дозволяла погода.
Одного разу на набережній Надія сказала:
Не розумію, як я раніше жила.
Жила та й жила, Світлана.
Ні, я Я десь глибоко була під собою, не виходила назовні. Навіщо я так?
Не навіщо. Так вийшло.
Але ж можна було інакше.
Можна. Але «інакше» починається, коли починається.
Мені пятдесят вісім.
І що?
Це багато.
Надіє, ви серйозно?
Так.
Я знаю жінок, які в тридцять пять вже поставили на собі хрест. Музейні експонати під склом. А ви у пятдесят вісім починаєте. По-моєму, це саме час.
Надія дивилася у воду йшла баржа, повільно.
Я вже девять місяців щосуботи малюю, раптом сказала вона.
Знаю.
Сьогодні вранці написала текст для вечора. Без шаблону.
Ви читали мені. Він живий. Це важливіше, аніж гарний.
Вечір у листопаді більше сімдесяти людей. Дехто стояв у проходах. Надія вперше читала власний текст: про те, що в кожній жінці є щось своє, що чекає, поки його роздивляться. Вік не зачиняє двері іноді навпаки, відкриває.
Опісля підійшла та сама старенька Євдокія Матвіївна, 83 роки.
Доню, це ж прямо про мене було?
Про всіх нас.
Ні, от прямо про мене. Ти віриш я вишивала у молодості, потім кинула, думала, дурниці. А тепер думаю може ще спробувати? Вісімдесят три!
Зовсім не смішно.
Справді?
Справді.
Євдокія Матвіївна пішла. Донька її під руку і вони, хоч повільно, але ішли не порожні.
Грудень був тихий. Надія ввела літературний гурток при бібліотеці. Ходили шість-сім людей. Читали, обговорювали інколи сперечались, голосно.
Вдома було натягнуто, не сварливо, не гучно: просто напруга. Геннадій замкнувся, думав про щось своє, але не говорив. Надія більше не чекала, що він сам заговорить.
Увечері неділі, вона зайшла до кабінету, сіла поруч із ним:
Гена, треба поговорити.
Говори.
Не так. Взяла стілець, сіла поряд. Справді.
Він відклав книгу, подивився.
Що сталося?
Нічого. Просто хочу сказати, що давно не казала. Може, і ніколи.
Він з напруженим виразом обличчя.
Я довго жила, ніби мене майже немає, почала Надія. Готувала, ходила на роботу, варила борщ, їздила на дачу. Але всередині мене не було. Це, напевно, й моя провина: дозволяла. Але частково це й наше. Як ми поруч існуємо.
Геннадій дивився на стіл.
Ти розлучення хочеш?
Я не знаю, чого хочу. Хочу говорити по-справжньому. Хочу, щоб ти бачив мене. Не борщ, не сорочку. Мене.
Тиша. За вікном летів сніг.
Я не вмію, Надю, тихо. Мене не вчили.
Знаю. Не звинувачую. Просто хочу спробувати інакше. Хочу знати, чи ти хочеш теж.
Не одразу, але кивнув, у очах та ж розгубленість.
Ти сильно змінилася цього року, сказав він.
Так.
Не завжди розумію.
Я знаю.
Але не хочу довго шукав слово. Не хочу, щоб ти кудись пішла. Взагалі чи з цього дому.
Тоді спробуймо. Не обіцяю, що легко. Але спробуймо.
Січень приніс морози і прозоре світло. Надія працювала в бібліотеці, вела гурток, малювала щосуботи. Малюнки дехто забрав, деякі чіпляла на кухні, біля герані, яка знову розквітла: пересадила у більший горщик.
Світлана приходила рідше: в неї почалися складнощі на роботі, але телефонували регулярно.
Одного разу Світлана запитала:
Ви плануєте щось весною?
Так. Думаю вже не про вечір, а про міні-фестиваль декілька днів.
Це ж маса роботи.
Так. Надія усміхнулася. Велика справа мені до вподоби.
Світлана розсміялася:
Рік тому б хто казав!
Правда.
Геннадій залишався непростим. Розмовляли більше. Інколи добре, інколи він замикався. Надія не вимушувала. Займалась своїм.
У лютому за вечерею він раптом сказав:
Я був минулого тижня у лікаря, проходив огляд.
Щось турбує?
Та профілактично. Тиск іноді. Виписали пігулки, нічого серйозного.
Добре, що сходив.
Чому ти не питала раніше?
Надія відклала ложку.
Чому не сказала?
Та не хотів турбувати. Поглянув прямо. Звичка.
У тебе звичка не турбувати мене?
Так. Ти й так завжди зайнята.
Вона подивилась на нього. Щось важливе в цих словах.
Гена, я хочу знати, коли тобі погано. Про лікаря хочу знати. Хочу знати. Розумієш?
Розумію. Буду казати.
І я буду.
Вони мовчки сиділи, за вікном вітер і сніг. У кухні тепло, пахне вечерею. На підвіконні крем і новий, зимовий малюнок яблуневої гілки.
Гарний малюнок, сказав Геннадій. Твій?
Мій.
Ти вмієш.
Вчуся.
Наприкінці лютого Люда Красна зателефонувала пізно.
Надя, вибач, що так пізно. Донька в гостях.
Все добре?
Все. Помирилися. Люда раділа, Вона сказала, що була не права. Не треба було казати мені «застаріла».
Ти щаслива?
Дуже. Надя, можна я в суботу з вами на акварель, на майстер-клас спробую?
Звичайно. Одинадцята.
Боюсь, не вийде.
Людо, в усіх спершу не виходить. У цьому й суть.
У суботу Люда прийшла. Тримала пензлик незграбно, перший мазок занадто темний, другий надто водянистий. Огорчилася.
Дивись, яка пляма.
Дивлюсь. Мені подобається.
Це ж не гілка.
Це перший раз.
Ти не жалієш мене?
Говорю чесно. Спробуєш ще буде інше.
Люда засміялася:
Ладно, ще спробую.
Березень, перше тепло. Надія подала заявку на фестиваль керівництво схвалило. Олексій написав, що приїде в квітні і хоче бути на заході.
Вечір. Геннадій спить, Надія на кухні пише ідеї в блокнот. За вікном крапає з даху, сходить сніг, весна намагається прорости. Герань пухнаста, три червоні суцвіття і брунька, що має розкритися.
Баночка крему там вже пусто, але стоїть. Купила таку ж нову «Велюр», триста вісімдесят гривень. Геннадій не коментував.
Надія відкрила блокнот на чистій сторінці й написала: «Що я знаю зараз, чого не знала рік тому». Подивилась на написане. Поміркувала. Закрила блокнот. Це можна не писати. Це вже всередині.
Задзвонив телефон. Пізно майже одинадцята. Світлана.
Все гаразд? одразу спитала Надія.
Все добре. Навіть краще, голос Світлани живий, схвильований. Мені запропонували роботу в Харкові. Гідна зарплата, донька там. Думаю.
Надія мовчала.
Ти поїдеш?
Ще не знаю. Оце й дзвоню. Скажи щось.
Що?
Що думаєш.
Надія дивилась у вікно. Квітень за склом темний, вологий, живий.
Думаю, ти вже вирішила. Просто ще не вголос.
Мабуть. Так.
Тоді чого боїшся?
Що тут залишиться. Гурток. Ти. Галина з пташками, Наталя Іванівна з віршами.
Ми не розтанемо.
Дніпро далеко від Харкова, Надіє.
Світлано. Надія взяла ручку зі стола. Що ти мені казала на набережній, у листопаді?
Що?
«Інакше починається, коли починається».
Світлана усміхнулася у слухавку.
Розумна я була.
Й зараз є.
Надіє, скажи чесно, ти щаслива?
Надія дивилась на герань, крем, малюнки, блокнот.
Я стала собою, сказала вона. Мабуть, це найважливіше.
Це відповідь?
Так.
Я за тебе рада.
І я за тебе.
Надіє…
Так?
Що будеш робити, якщо я поїду?
Надія глянула на чисту сторінку блокноту.
Продовжу, сказала вона.
