Мене везли на інвалідному візку крізь довгі коридори обласної лікарні у Вінниці.
Куди? спитала одна медсестра іншу.
Може, в окрему палату, а може, в загальну?
Чому ж в загальну, якщо є можливість в окрему?
Сестри подивилися на мене з щирим співчуттям. Пізніше я зрозуміла, що в окрему палату переводять тих, хто підходить до останнього сонця, аби іншим не доводилося їх бачити.
Лікар сказав: «в окрему», повторила медсестра.
Я відчула полегшення. Коли ж я злягла на ліжко, мене охопило глибоке умиротворення: ні куди йти, нікого ні за що не винити. Я відчувала дивну відстороненість від світу, і мені було байдуже, що в ньому відбувається. Ніщо і нікого мене вже не цікавило. Я здобула право на спокій. Я залишилася наодинці зі своєю душею, зі своїм життям. Проблеми і метушня розтанули, а їхня важкість порівнялася з Вічністю.
І тоді, ніби з-під землі, вибухнуло справжнє Життя! Ось, як це гарно: спів галок на світанку, перший сонячний промінь, що стелеться по стіні над ліжком, жовте листя клену, що майорить у вікні, глибокосинє осіннє небо, шум міста, що прокидається гуркіт тракторів, скрип підборів по бруківці, шелест падаючих листя Господи, яке це чудове Життя! І тільки тепер я зрозуміла це.
Ну і нехай, сказала я собі. Ти зрозуміла. У тебе ще кілька днів, щоб насолодитись цим і полюбити його всім серцем.
Відчуття свободи й щастя, що охопило мене, потребувало виходу у Бога, бо Він був ближчий за будьяку людину.
Господи! вигукнула я. Дякую Тобі за шанс зрозуміти, яке це прекрасне життя, і полюбити його. Хоча я й на межі смерті, я дізналася, як чудово жити!
Мене наповнив спокійний радісний стан. Світ дзижчав і переливався золотим світлом Божественної любові. Здавалося, любов нарешті стала реальною і життєдайною. Я відчувала, що все, що бачу, наповнюється цим золотим світлом і енергією. Я любила!
Окрема палата і діагноз «гострий лейкоз четвертого ступеня», а також визнаний лікарем незворотний стан організму мали свої плюси.
До вмираючих пускали всіх у будьякий час. Рідним запропонували запросити близьких на прощання, і до мене підбігли скорботні родичі. Я розуміла їхню нелегкість: про що говорити з людиною, що стоїть на порозі? Мені було смішно дивитися на їхні розгублені обличчя. Я раділа: коли б я ще їх усіх бачила! А найбільше на світі я хотіла поділитися з ними своєю любовю. Я розважала їх, розповідала веселі історії зі школи, з робочих буднів. Всі, слава Богу, реготали, і прощання проходило в атмосфері радості.
Приблизно на третій день мені набридло лежати, я почала ходити по палаті, сидіти біля вікна. За цим мене спіймала лікарка, спочатку розсердившись, що я не можу підніматися.
Це щось змінить? запитала я.
Ні, заплуталась вона. Але ходити вам заборонено.
Чому?
Ваші аналізи показують, що ви живі, а ви вже піднялися.
Минуло максимум чотири дні. Я не вмирала, а з апетитом їла банани. Мені було добре. А лікарці ставало гірше: вона нічого не розуміла. Аналізи не змінювалися, кров капала ледве рожевим кольором, а я вже ходила в хол, дивлячись телевізор.
Лікарці було шкода. Любов вимагала радості оточуючих.
Докторе, а які ви хотіли бачити результати?
Принаймні такі, відповіла вона, записавши якісь літери і цифри. Я нічого не зрозуміла, лише уважно прочитала.
О девятій ранку вона увірвалася в палату з криком:
Як ви це робите?!
Що я роблю?
Аналізи! Вони такі, як я вам написала.
Аа Звідки я знаю? І яка різниця?
Все закінчилося. Мене перевели в загальну палату. Родичі вже попрощалися і перестали приходити.
У палаті залишилося ще пять жінок. Вони лежали, вдивляючись у стіну, мовчки і сумно помираючи. Я витримала три години. Моя любов почала задихатися. Треба було щось робити терміново.
Витягнувши зпід ліжка кавун, я поставила його на стіл, нарізала і голосно оголосила:
Кавун знімає нудоту після хіміотерапії!
По палаті розповсюдився аромат надії. Сусідки не соромилися підходити до столу.
Справді знімає? запитала одна, що сиділа біля вікна.
Угу, підтвердила я, знаючи справу.
Кавун хрустнув соковито.
І справді, минуло, сказала та, що стояла біля вікна.
У мене теж У мене теж радісно підхопили інші.
Ось, кивнула я задоволено й продовжила розповідати веселі історії.
О другій годині ночі зайшла медсестра і обурилася:
Коли ви перестанете реготати? Ви ж всьому поверху спати не даєте!
Через три дні лікарка нерішуче попросила мене:
А ви не могли б перейти в іншу палату?
Навіщо?
У цій палаті у всіх покращився стан, а в сусідній багато важких випадків.
Ні! вигукнули мої сусідки. Не відпустимо!
Не відпустили. Тільки в нашу палату потягнулися інші пацієнти, щоб посидіти, поговорити, посміятись.
І я зрозуміла чому. У нашій палаті жила любов. Вона огортала кожного, і стало затишно і спокійно. Особливо мені сподобалася дівчинапідліток, шістнадцятирічна Одарка, у білій хустці, завязаній на потилиці вузлом. Кінці хустки, що стирчали в різні боки, робили її схожою на зайчика. У неї був рак лімфовузлів, і спочатку вона виглядала, ніби не вміє посміхатися. А через тиждень я бачила її чарівну, соромязливу усмішку. Коли вона сказала, що ліки почали діяти і вона одужує, ми влаштували свято, накривши багатий стіл.
Прийшовши на галас, черговий лікар подивився на нас здивовано, а потім сказав:
Я тут працюю тридцять років, а такого ще не бачив.
Він розвернувся і підходив. Ми довго сміялися, згадуючи вираз його обличчя.
Я читала книжки, писала вірші, дивилась у вікно, спілкувалася з сусідками, гуляла по коридору і любила все, що бачу: книгу, підрядницю, стару «ГАЗ24» у дворі, кленове дерево Мені кололи вітаміни, треба було щось підшкрябати. Лікарка майже не говорила зі мною, лише дивилась кутом ока, і через три тижні тихо промовила:
Гемоглобін у вас на двадцять одиниць вище норми здорової людини. Не треба його підвищувати.
Я не можу підтвердити ваш діагноз. Ви одужуєте, хоча вас ніхто не лікує!
Коли мене виписували, лікарка зізналася:
Шкода, що ви йдете, у нас ще стільки важких.
З моєї палати виписалися всі, а смертність у відділені знизилася на тридцять відсотків.
Життя продовжилося, лише погляд на нього змінився, а сенс став простим. Потрібно лише навчитися любити, і тоді твої бажання збудуться, якщо їх формувати з любовю. Якщо не обманювати, не заздрити, не ображатися, не бажати комусь зла
Так все просто! Бо це правда: Бог це Любов! Тільки встигнути згадати це і передати іншим. Нехай Божа Любов наповнить всіх і все!
