Мені було двадцять пять років, коли я опинилася жити з бабусею у старому будинку на околиці Полтави. Минуло вже два місяці з того часу. Моя тіткаєдина донька бабусі, моя мамина сестрараптом померла. Ще донедавна вони були нерозлучні: разом пили ранкову каву, разом мовчали вечорами під гудіння самовару, ділили рутинні справи та домашні турботи. Я часто до них навідуваласяприносила свіжий хліб або вареники, приносила трохи розмов. Але кожна з нас жила своїм життям, до тієї миті, коли бабуся залишилася зовсім сама у тиші.
Втрату я знала ще з підліткового віку. Моя мама пішла у вічність, коли мені було девятнадцять. З того часу відчуття порожнечі стало настільки звичним, що я навчилася закономірно рахуватися з ним, як із тінню. А батька свого я й не зналапро нього ані історій, ані світлин, навіть пліток не було. Простоне було і все. Тож коли не стало тітки, я ясно зрозуміла: залишилися ми лише вдвох із бабусею, Мартою Андріївною.
Перші дні після похорону були якимись нереальними. Бабуся не плакала постійно, але я бачила її біль у тому, як неквапно вона підводилася, як забувала вимикати світло, зупинялася на порозі кімнати й дивилася крізь мене в якусь далечінь. Я сказала собі, що затримаюся «на кілька днів», щоб допомогти із побутом. Ті дні перетворилися на тижні. А одного вечора, акуратно розкладіши свої речі у комоді, я зрозуміла, що вже не планую йти.
З самого початку мені почали радити чого тільки не говорили знайомі. Одні поділяли моє рішення: як же можна залишити літню жінку, яка тільки що втратила дочку Інші жаліли: мовляв, у твої двадцять пять треба відкривати світ, мандрувати, зустрічати друзів, закохуватись, жити на повну. Дехто питав, чи не важко мені, чи не почуваю себе замкнутою, чи не лякає, що потім залишуся зовсім одна.
Але я ніколи не сприймала це як тягар. Я працювала, потроху відкладала гривні, лагодила домівку, водила бабусю на обстеження у поліклініку, ми разом готували борщ чи вареники, вечорами дивилися з нею старі українські фільми по телевізору. Я не маю відчуття, що втрачаю щось важливе. Навпаки відчуваюя обираю. На той момент у мене не було ні хлопця, ні якихось великих мрій кудись їхати. Я думала тільки про спокій і надійність, про те, щоб не повторити долю, в якій так боляче відчувається самотність.
Бабуся для менеостанній близький звязок із родиною. У мене вже нема ні мами, ні тітки, ні батька. Я не хочу, щоб на схилі років їй здавалося, що вона комусь заважає чи тягар для когось. Я не хочу, щоб вона щовечора їла на самоті чи лягала спати з думкою, що немає біля кого жити.
Може, одного дня життя приведе мене в інше місце: можливо, я закохаюсь, поїду далі, почну все спочатку. Але сьогодні мій дім тут. Не з обовязку. Не з жалю. А з любові до неї і до себе поруч із нею.
А як би ви вчинили на моєму місці?
