Мені сорок шість. Якби хтось дивився на життя моїми очима зовні, напевне подумав би: «У неї все чудово». Я вийшла заміж зовсім молодою мені ще й двадцяти чотирьох не було за порядного, роботящого чоловіка, Олексія. Народила двох дітей одну за одною, Квітославу та Лесю: одній двадцять, іншій ось уже вісімнадцять. Я кинула навчання в університеті, бо графік не складався, діти були геть малі, і здавалось: «ще все попереду». У нашому домі не було грандіозних сварок чи драми. Все пливло плавно, як Дніпро в дощовий вечір так, «як має бути».
Роки текли однаковою рутиною, стаючи все повільнішими. Встаю раніше за всіх, готую сирнички, млинці, улітаю на роботу, залишаючи по собі порядок. Повертаюся вчасно вечеря готується, прання крутиться, черевики складені рядком. На вихідних застілля родинне, іменини, клопоти. Я завжди поруч, відповідальна, як залізна голка в рушнику. Якщо щось не так дивляться на мене. Якщо хтось потребує гукають мене. Ніколи не питала себе, чи хочу чогось іншого, ніж бути цією хазяйкою всесвіту.
Олексій ніколи не був поганою людиною. Разом їли вареники за телевізором, разом лягали спати. Особливої ніжності не було, та й холоду теж. Не вимагав багато, не нарікав. Розмови приблизно такі: комуналка, школа, списки покупок.
Якось, у вівторок, я присіла у вітальні у повній тиші. Дім завмер, і я зрозуміла: мені нема чим зайнятись. Не тому, що все ідеально, а тому що в цю мить ніхто не кличе мене, ніхто не шукає мого плеча. Подивилась навколо: десятки років я тримала цей простір на нитках, а тепер не знала, чим наповнити самого себе всередині цього дому.
У той день я відкрила старий шухлядник із документами: побачила там незавершений диплом, сертифікати з курсів, у яких «колись візьму участь», ідейники, занотовані в зошитах, давно забуті проекти. Переглянула світлини: юна Катерина до всього до заміжжя, до материнства, до життя під ярмом відповідальності. Я не відчула туги. Було щось гірше мовби я виконала все задумане, навіть не подумавши, чи взагалі те хотіла.
Я почала помічати дрібниці, які раніше сприймала як даність. Що ніхто не питає, як у мене справи. Що навіть коли повертаюсь змерзла й утомлена, все одно на мені вся домашня орбіта. Що якщо Олексій каже, що не хоче йти на іменини, то це нормально, а щодо мене очікується, що піду. Моя думка є, але ваги немає. Ніхто не кричить, не лається проте ніби місця мені самої тут не лишилося.
Якось за вечерею я просто сказала: може, спробую поновити навчання, освоїти щось нове. Олексій глянув із подивом: «А навіщо зараз?» Не зло, радше здивування того, хто не розуміє, як це міняти щось, що роками не ламалось. Дівчата мовчали. Ніхто не забороняв, не сперечався. І раптом я побачила: всі давно вирішили, що моя роль тут як старий рушник: потрібний, але непомітний.
Я і досі заміжня, не збиралась, не тікала, не ухвалювала остаточних рішень. Але вже не тішу себе ілюзіями. Я збагнула, що більше двадцяти років живу так, щоб тримати все на плаву корисна, проте не героїня.
Як відновити себе після такого як із дивацького сну, після якого прокидаєшся і не можеш згадати, хто ти?
