Мені зараз 50 років, і коли я ще була школяркою, завагітніла від свого хлопця. Ми обидва вчились у школі, ніхто з нас не мав роботи. Коли моя родина дізналась про це, їхня реакція була миттєва: сказали, що я осоромила сімю, і що вони не будуть ростити дитину, яка «не є їхньою». Одного вечора мене змусили зібрати речі. Я вийшла з маленькою валізкою і не знала, де проведу наступну ніч.
Саме родина мого хлопця відкрила мені двері. Його батьки взяли нас до себе першого ж дня. Вони виділили нам окрему кімнату, окреслили чіткі правила і сказали, що єдине, чого вони від нас чекають це щоб ми закінчили школу. Всі витрати на харчування, комунальні послуги та навіть медичні огляди під час вагітності взяли на себе саме вони. Я повністю залежала від їхнього піклування.
Коли народився наш син, його мама була зі мною в пологовому будинку. Вона допомагала мені купати сина, навчала міняти підгузки, заспокоювати його вранці. Поки я відновлювалась після пологів, вона доглядала за дитиною, щоб я мала змогу трохи поспати. Батько мого хлопця придбав ліжечко й усе необхідне для перших місяців.
Незабаром вони самі сказали, що не хочуть, аби ми цілком покладались на них і «застрягли» в такому становищі. Вони запропонували оплатити мені навчання на медичну сестру. Я погодилась. Зранку я ходила на заняття, а сина залишала на догляд свекрусі. Мій хлопець почав вчитись на системного інженера. Обоє ми вчилися, а всі основні витрати залишались на плечах його батьків.
Ті роки вимагали від нас чималих жертв. Ми жили по суворому розпорядку, про розкоші не йшлося. Часом грошей ледь вистачало на життя, але їжі і підтримки у нас ніколи не бракувало. Коли хтось захворіє або втрачав настрій і сили, вони завжди були поруч: доглядали за нашим сином, щоб ми могли складати іспити, проходити практику чи підробляти, коли зявлялася така можливість.
З часом ми з чоловіком почали працювати: я стала медсестрою, він у своїй галузі. Ми одружились, почали жити окремо. Виростили сина. Сьогодні мені пятдесят, наш шлюб досі міцний. Наш син виріс, спостерігаючи за нашою працею та зусиллями.
З рідною сімєю я майже не спілкуюсь. Не було великих сварок опісля, але й теплоти вже немає. Я не тримаю зла, але відносини вже не стали колишніми.
І якщо сьогодні мене спитають, яка сімя врятувала мені життя, це не сімя, в якій я народилася. Це сімя мого чоловіка, справжня українська родина: з великою душею, добротою і підтримкою.
