Мені вже пятдесят вісім, і сон змішував для мене смак горя та рішучості: я перестала фінансово допомагати своїй доньці. Не тому, що кохання моє зітліло чи душу стисла скупість ні.
Моя донька Одарка вийшла заміж за чоловіка, на якому одразу було видно робота йому гірше полину. Він то йшов у магазин працювати, то обіцяв ремонтувати квартири, то навіть носив якісь пакунки по базару та завжди чогось бракувало: то начальник суворий, то грошей мало, то друзі кличуть, то дощ за вікном.
А Одарка тягнула все на собі. Грошей ледве вистачало, і вони приходили до мене. Ніби дві срібні рибки на Дніпрі плавали довкола, просили, плакали: на оренду, на їжу, на школу дітям, то на борг якийсь.
Я думала, то минуще така, мовляв, смуга. Ще трохи, ще до осені, ще до весни і стане той її муж Андрій бодай справжнім господарем у сім’ї, а не постійним гостем дивана.
Минали роки. Кольорові сни, де я вишивала рушник благополуччя для дітей, витиралися порожнім гулом. Андрій лишався вдома, спав до обіду, з друзями грав у карти.. Все обіцяє, що “от-от” і знайде справу століття. А гроші мої це були його пиво та борги. Він навіть не шукав підробітків: знав, що я все ладна виправдати і підлатати.
Одарка ніколи не ставила йому питання. Їй легше було телефонувати мені, ніж сваритися з чоловіком. І я все платила. Платила, мовчала, не помічала, як мої гривні танули, мов ранковий туман на Поділлі.
І от настав нічний сон, де донька моя приходить з проханням: “Мамо, потрібно терміново позичити гроші…” Вона ненароком зізнається, що ті гроші на сплату боргу, в який Андрій встряв, граючи в більярд із друзями.
Я запитую, ніби з-під води:
Чому він не працює?
А вона, дивлячись крізь мене, мов скрізь льодову ріку:
Мамо, я не хочу його змушувати
І в ту мить я промовила:
Я підтримаю тебе душею, я буду поряд, приїду, заберу дітей на чай, завжди за тебе заступлюся. Але не дам більше ні копійки, поки ти живеш із чоловіком, якого задовольняє порожнє життя за рахунок інших.
Вона плакала. Гнівалася. Звинуватила мене у зраді, у холоді, який розлився між нами.
Я важко пережила ту ніч, той дивний, занурений у місячне світло сон про материнське серце, що мусить відпустити.
Скажіть Я помилилася?
