Мені шістдесят. Живу сама. І такої старості я точно не очікувала.
Я мати двох дорослих, розумних і гарних дітей — сина й дочки. У мене п’ятеро онуків, різного віку, усі живуть у тому самому місті. Але попри таку велику родину, кожне свято я зустрічаю на самоті. І не тільки свята — самотність стала моєю постійною супутницею.
Коли був живий мій чоловік, я не відчувала цієї порожнечі. Нам було досить одне одного. Разом зустрічали і Новий рік, і Різдво, без метушні та гучних бенкетів, але з теплом, усмішками та якоюсь особливою щирістю. Він був моєю опорою, моєю стіною, на яку можна було спертися в будь-яку мить. Та коли його не стало, я ніби провалилася у тишу. І з кожним роком ця тиша ставала все гучнішою.
Найважче стає у грудні. Час, який має бути сповнений світлом, сміхом, запахом кориці та ялинкових гілок, для мене перетворюється на крижане нагадування, що я сама. Мої діти… вони дзвонять. Інколи. Але бувають роки, коли й цього не роблять вчасно. Вітання можуть прийти і другого, і третього січня. І все одно я посміхаюся крізь біль, роблю вигляд, що не помітила запізнення. Ніби все гаразд.
Але глибоко в душі я відчуваю — я більше не потрібна. Не як жінка, не як мати, не як бабуся. Я — минуле, про яке згадують уривками, між своїми «важливими» справами. А колись я була для них усім. Прала, годувала, лікувала, сиділа ночами біля ліжечка. Жила їхнім життям. А тепер їхнє життя йде повз мене.
Я розумію — у них своя родина, свої клопоти. Але чому в цих клопотах немає місця для мене? Чому щоразу, коли я запрошую їх на Різдво чи Новий рік, чую: «Мамо, цього року не вийде, вже є плани»? А я ж не прошу багато — лише вечір. Один вечір з родиною за столом, де я могла б подати улюблені пироги, зварити ароматний узвар, накрити, як у найкращі роки.
Я завжди мріяла, що з віком мій дім буде оголошений дитячим сміхом, шелестом подарункових паперів, запахом домашньої випічки та дзвоном посуду. Уявляла, як готуватиму свої фірмові страви, втомлюватимуся, бурчатиму через шум, але в душі відчуватиму себе по-справжньому живою. Потрібною.
Але цього не сталося. І з кожним роком усе чіткіше — мрії так і залишаться мріями. Іноді мені здається, що я більше не існую для них як людина. Я — зручна функція, яку можна активувати, коли потрібно когось підмінити чи посидіти з дітьА потім раптом дзвонить телефон, і в трубці чути голос онука, який питає: “Бабусею, ми заїдемо сьогодні, можна?” — і серце завмирає від раптової надії.
