Ось мені сімдесят. Сама, як та кісточка в вишні. Для своєї дочки я — тягар. Вона вже двадцять років заміжня і краще б зовсім про мене не згадувала.
— Донечко, приїдь будь ласка ввечері. Мені дуже важко самій…
— Мамо, у мене роботи — як у того кота за хвостом! Доки можна слухати твої скарги?! Гаразд, приїду…
Я розплакалась — не від злості, а від болю. Стільки років я віддавала своїй єдиній доньці, жила заради неї, виростила сама… А тепер така «подяка». Мабуть, я її занадто балувала.
Коли Даринці було одинадцять, я вперше за довгий час дозволила собі щастя — почала зустрічатися з чоловіком. Донька влаштувала такий скандал, що я, заливаючись слізьми, розлучилася з тим, кого справді кохала. А вона лише задоволено посміхнулася.
Тепер мені сімдесят. І я зовсім одна. Ні підтримки, ні тепла — ні фізично, ні морально, а вже тим більше фінансово. Моя донька двадцять років як заміжня. Живе своїм життям. Їй зручніше взагалі про мене не згадувати.
У мене троє онуків. Але я їх майже не бачу. Чому — не знаю. Може, тому що їхня мати не вважає за потрібне тримати зі мною зв’язок.
Того дня мені було особливо погано. Подзвонила Даринці:
— Мені призначили курс уколів. Ти ж медична сестра, можеш зробити?..
— Ти що, хочеш, щоб я щодня до тебе їздила?! Це жарт такий?!
— Даринко, я не дійду до поліклініки. Сніг, лід — я ж на вулиці впаду…
— То у тебе є гроші, щоб мені заплатити? Я безкоштовно кататися не збираюся!
— Нема… Грошей нема…
— Ну й усе тоді, мамо! Шукай когось іншого!
Я мовчки поклала трубку. Вранці вийшла з дому за дві години до прийому, щоб дійти до поліклініки. Ішла повз дорогу, чіпляючись за паркани та стіни, плакала. Не від болю, а від безнадії.
Біля входу до поліклініки до мене підійшла жінка:
— Проходьте без черги. Що ви так плачете? Болить щось?
— Ні, — відповіла я. — Це зовсім не від болю…
Вона не пішла. Ми розговорилися. Вперше за довгі роки я комусь розповіла все. Бо більше нікому.
Її звали Юлія. Як виявилося, жила вона у сусідньому будинку. Після прийому вона наполігла, щоб я зайшла до неї на чай. З того часу ми почали спілкуватися. Не часто, але щиро.
У день мого сімдесятиріччя Юля прийшла до мене з тістечком і свічками. Даринка навіть не подзвонила. А Юля сказала:
— Ви так схожі на мою маму… Мені з вами тепло, розумієте?
Юля почала приходити частіше. Допомагала по господарству, приносила продукти, супроводжувала мене до лікаря. Іноді я заходила до неї — ми пили чай, розмовляли, разом святкували дрібниці. Навіть разом їздили на відпочинок. Вперше за багато років я знову відчула себе живою.
Я довго думала, але зрештою вирішила: свою двокімнатну квартиру перепишу на Юлю. Вона сперечалася, казала, що їй нічого не потрібно. Але я бачила — вона піклується про мене не заради вигоди. Просто по-людськи. Бо я стала їй як мати.
Потім я переїхала до Юлі — жити самій було вже важко. Квартиру ми продали, щоб у Даринки навіть думки не виникло судитися з Юлею після моєї смерті.
Про доньку я не чула більше року. А потім, наче грім серед ясного неба — дзвінок у двері. На порозі стояла Даринка. Без «привіт» і «як справи» вона завила:
— Як ти могла?! Як ти могла переписати квартиру на чужу жінку?! Ти мені все життя зіпсувала, а тепер ще й зі спадщиною обділила?!
Вона кричала, звинувачувала, бажала мені смерті. А потім Юлин чоловік просто підійшов до дверей і сказав:
— Ідіть. І більше не приходьте.
З того часу ми більше не бачилися.
Знаєте, що найстрашніше? Не те, що рідна донька відмовилася від мене. А те, що мені це вже не боляче. Бо чужа жінка стала ріднішою, ніж кров. Бо є люди, які піклуються не тому, що зобов’язані, а тому, що хочуть.
І хай собі судять. Хай шепочуться за спиною. Але я вперше за довгі роки відчуваю, що я потрібна. Не як тягар. А просто як людина.
