Мені було тридцять років, коли тато пішов до Бога.
Зараз мені тридцять два, а остання наша розмова досі відлунює болем, ніби вона була лише вчора.
Я завжди був тим «проблемним сином» починав щось робити й так і не доводив до кінця.
Вчився на трьох спеціальностях у трьох різних університетах у Києві, Львові, Харкові.
Першу кинув на другому семестрі, бо стало нудно.
Другу на четвертому, бо почав прогулювати пари, більше гуляти, розчинятися у дрібницях.
Третю спеціальність залишив ще до завершення першого семестру.
Поки сестри Олеся й Віра закінчували навчання, отримували дипломи, влаштовувалися на роботу, я перескакував з ідеї на ідею, постійно повторюючи: «Я знайду своє».
Усі вдома це бачили, але найбільше відчував саме тато.
Тато був мені не просто батьком він був найкращим другом.
Ми разом ходили на більярд у центрі Києва, на матчі «Динамо», пили разом пиво (інколи Чернігівське) вихідними, їздили на шашлики з його друзями у Пущу-Водицю.
Поки сестри жили за розкладом, мали оцінки та обовязки, зі мною все було навпаки.
Тато казав: «Ти чоловік, тебе життя само навчить».
Я виріс вільним, без суворих правил, без тиску.
І через роки це зіграло проти мене я не вмів триматися за щось, не вмів наполегливо вчитися чи працювати, жити з ритмом.
Три місяці перед тим, як його не стало, ми провели найважчий діалог у моєму житті.
Сиділи у дворі, він курив, я зависав у телефоні.
Він попросив прибрати телефон.
Сказав: «Сину, я не розчарувався у тобі, я розчарувався у собі.
Це я тебе неправильно виховав.
Розбалував.
Звільнив від труднощів.
Зробив слабким перед життям».
Я мовчав.
Очі пекли, але я тоді не плакав.
Хотів щось сказати, щось доросле, та нічого не вийшло.
Лише прошепотів, що змінюся.
Він не відповів.
Дивився в землю.
Через три місяці, у звичайний ранок, він встав, пішов у ванну, щоб почистити зуби, і впав на підлогу.
Це було раптово, без попередження.
Без прощання, без лікарні, без останніх слів.
Я втратив не лише батька я втратив єдину людину, яка вірила, що з мене ще щось може бути, навіть коли йому вже не вистачало сил чекати.
Після похорону в Боярці я впав у мовчазний гнів на самого себе.
Перестав гуляти, перестав пити, перестав витрачати час впусту.
Записався вчитися вдруге цього разу на юриспруденцію, бо захотів комусь щось доказати.
Встаю о пятій ранку, працюю по годинах, вчуся ввечері.
Бувають дні, що навіть нема бажання щось їсти але продовжую рухатися.
Кожен іспит складаю з думкою про нього.
Кожна отримана оцінка ніби говорю: «Бачиш, я можу».
Минуло два роки.
Я просуваюся вперед.
Не пропускаю семестрів, не тікаю з лекцій, не шукаю виправдань.
Сестри дивляться на мене по-іншому, підтримують.
Мама каже, що татові було б приємно й гордісно.
Не знаю можливо, він уже не вважав би мене повним розчаруванням.
Найскладніше не навчання, не робота, не фізична втома.
Найважче, що я не можу набрати його й сказати, що склав важкий екзамен, що впорався, що почав жити інакше.
Він був моїм союзником у пригодах навчив жити без страху, але й несвідомо залишив мене без стрижня.
Тепер моя черга цей стрижень створити самостійно.
Іноді, коли повертаюся пізно з рюкзаком, повним підручників, сідаю на ліжко й дивлюсь на нашу стару фотографію ми в парку, з пивом у руках, усміхнені.
І завжди думками кажу: «Тату, я не встиг це тобі довести вчасно, але ти не зовсім помилився зі мною».
Я дуже хочу стати найкращим для нього.
Сподіваюся, що зможу.
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
