Мені було вісім років, коли мама покинула наш дім. Вона сказала, що йде в аптеку, зупинила маршрутку біля підїзду і більше не повернулася. Мій брат тоді мав лише пять.
Все у квартирі ніби перевернулося з ніг на голову. Тато почав робити речі, які ніколи раніше йому не були властиві: вставати на зорі, щоб приготувати сніданок, прати наші речі, прасувати шкільні сорочки й ніяково розчісувати наші зачіски перед заняттями. Я спостерігала, як він неправильно засипає гречку, пересмажує котлети, забуває відокремити білу білизну від кольорової у пральній машинці. І все-таки він ніколи не дозволяв нам нічого потребувати. Після довгого дня на заводі він повертався втомленим, сідав перевіряти наші домашні завдання, підписував зошити, готував бутерброди й ставив у рюкзак яблука на завтра.
Мама так жодного разу й не зателефонувала, не приїхала на гостину. Тато ніколи не привів у квартиру нову жінку. Не знайомив нас ні з ким і ніколи не казав, що шукає собі пару. Ми знали іноді він затримувався на роботі, іноді десь йшов вечорами. Але його особисте життя залишалося закритим від нас. Вдома були лише я і брат. Я жодного разу не чула, щоб він казав, що закоханий. Його будні були схожі одні на одних: працювати, повертатися додому, готувати, прати, вкладати нас спати і все по колу.
На вихідних тато водив нас у парк Шевченка, до Дніпра, в «Україна-Молл» навіть якщо грошей було лише на морозиво або просто поглянути на вітрини. Він навчився плести коси, пришивати ґудзики, варити борщ і готувати обід у духовці. Коли потрібно було йти на святкову лінійку й треба були костюми, він майстрував їх з картону та старих речей, які залишалися в шафі. Ні разу не обурювався, не казав: «Це не чоловіча робота».
Рік тому тато зустрівся з Богом. Це сталося раптово; ми не встигли як слід попрощатися. Розбираючи його речі, я знайшла старі записники: там були перелічені витрати, важливі дати, записи на кшталт «сплатити комуналку», «купити чоботи», «повести дочку, Оксану, до лікаря». Я не знайшла жодного листа, фото з іншою жінкою, натяку на романтичне життя. Лиш сліди життя людини, яка присвятила себе дітям.
Відтоді мене не залишає питання: чи був тато щасливим? Мама пішла шукати себе. А тато залишився і, здається, відмовився від власного щастя. Він більше не створював сімю, не мав власного дому з кимось, окрім нас із братом. Ніколи не був для когось пріоритетом, крім нас.
Сьогодні я відчуваю вдячність і сум. Я мала надзвичайного батька, але у серці залишилось питання: чи отримав він ту любов, на яку заслуговував? Чи не був він так само самотнім, як боявся зробити самотніми нас із братом? І від цієї думки стає важко.
