«Мені не потрібна паралізована донька!» — заявила невістка й пішла… Та вона навіть не уявляла, що мо…

Мені навіть не треба паралізована сказала невістка і пішла геть.
Та вона навіть не уявляла, що може статися далі
У маленькому селі, десь неподалік від Чернігова, жив звичайний дідок. У вихідні міг чарочку горілочки собі дозволити. Але найбільшою мрією його було завести справжнього собаку, та щоб обовязково чистокровного алабая. Заради такої справи Петро Денисович ладен був і в Казахстан поїхати, аби лишень собаку купити, привести додому, назвати своїм і другом, і захистом.
Сусіди його кликали просто: Денисович, чи то від імені, чи то від по-батькові сам дід уперто не виправляв. Сидить собі ввечері на лавці біля дому, після роботи на огороді, згадує молоді роки. А часом і молодь збирається довкола послухати, що розкаже: які раніше звичаї були, як усе в селі ладилося колись.
Жінку свою Катерину Денисович поховав вже давно. В неї було хворе серце, лікарі категорично не радили народжувати, але Катерина дуже хотіла дитину. Народила Петру синочка, а сама після того зовсім злягла. Денисович любив свою Катерину неймовірно. Все по дому робити готовий був навіть за молоком до магазину не дозволяв їй ходити, сам бігав. “Заборонено! казав, лікарі казали не можна!”
І за хлопчиком сам доглядав, і їсти готував. А Катерина все журилася:
У людей би ти мене не позорив! Он, баби засміють нічого по хаті не роблю, все на чоловікові!
А баби не сміялися, а заздрили:
Ой, Катю, дай би нам твого Петруся Денисовича в оренду хоча б день пожити твоїм життям!
А вона тільки усміхалася у відповідь. От з такою усмішкою і пішла з життя. Вранці Денисович знайшов її уже холодною. Плакав, мов той білобокий сазан у річці, три дні, а потім став займатися сином.
Тоді хлопцю саме 14 було, ускладнений такий вік. Після армії син швидко оженився, лишився жити там, де служив у Харкові. Так і залишився Денисович сам. Та ніколи не нудьгував любив із молоддю біля будинку побалакати.
У сина донечка народилася Денисович все у гості чекав їх, та як не робота, то час невдобний, то ще щось. Внучку бачив тільки на фото.
А тут якось сусіди помітили Денисович ходить чорніше хмари, мов у воду опущений. Не усміхається, не жартує, на лавку не виходить. Почали додому навідуватися, розпитувати, що сталося виявилось, отримав телеграму: невістка повідомила, що вони всі потрапили в аварію. Внучка лежить у реанімації, син Денисовича загинув.
“Ой, біда яка! Горе!” співчували старому всім селом. Та хіба тут слова допоможуть?
Денисович приймав співчуття, але легше йому не ставало. Сина шкода, та часу назад не повернеш; а ще болючіше було за внучку лежить у лікарні, у комі, юна ще 15 років. Їй би життя попереду а тут отак. У старого душа рвалася від жалю.
А найбільше непокоїло від невістки жодної звістки. Не пише листів, не відповідає на телефон чи телеграми. Нічого не зрозуміло який стан в онуки? Хоч і не бачив її жодного разу, Денисович любив її не менше. По фотографії видно дуже на Катерину в молодості схожа.
Уже й наважився їхати до міста, де служив син, як раптом за день до поїздки біля двору зупиняється машина. Виносять носилки. До хати ввалюється якась пані Денисович не одразу впізнав це ж його невістка. Слідом за нею носилки вносять там його внучка лежить. Простим рухом прямо на диван скидають дівчинку і йдуть.
Вона паралізована від голови до ніг. Мені така дитина не потрібна. Я ще встигну вийти заміж і народити собі здорового! відрізала невістка.
Так я ж не лікар! встиг відповісти Денисович.
А лікар не потрібен. Не допоможуть вони нічим тільки няню треба. Не хочете возитися закопайте її живцем. Я губити своє життя не збираюся! сказала і грюкнула дверима.
Та ти їй і не мати, схоже! вигукнув їй у слід старий.
Тут все стало ясно чого син до батька з родиною не навідувався. З такою жінкою тільки на базар сваритися, а гостювати ні. Як же так сина така привязала до себе?.. Тільки вже не спитати. Якби знав, що вона від дочки відмовиться мабуть у гробу перевернувся би.
І залишилися утрьох в хаті Денисович і його внучка. Дівчина справді була повністю паралізована, та старому не вперше доглядати і по господарству управлятися. Зате тепер сенс життя зявився головна мета: поставити дівчинку на ноги.
Лікарі онуку списали виписали з лікарні. Казали, що диво, що жива після тієї аварії. Травми мало сумісні з життям. Залишились тільки народні засоби і знахарки. Але найліпша знахарка далеко туди паралізовану дитину не повезеш, а сама не приїздить, вже роки важкі. Денисович майже кожного тижня їздив до тієї знахарки, та давала трави, настоянки. От тим і лікував внучку.
Минуло більше року дівчинка й далі навіть рукою чи ногою не могла поворухнути, лежала як деревинка під ковдрою. І мовити толком не могла тільки нерозбірливо мичала.
Часом дід бачив тече сльоза по щоці дівчинки. У ті хвилини в Денисовича серце стискалося. Думав, що онука сумує за мамою, по татові. Говорив із нею годинами, читав книжки, але вона не могла відповісти. Обом було дуже важко.
А якось ввечері трапилося таке, чого ніхто не чекав. Коли дід біля криватки сидів, до хати вломилася компанія пяної молоді. Виявляється, Денисович забув замкнути двері вони з дискотеки йшли, світло вікно бачать; знають, що тут лежить паралізована дівчина. Хтось кинув ідею “йти розважитися що, вона ж паралізована, не чинитиме опору, та й радіти буде”
Відштовхнули двері ті й розчахнулися.
А ну, діду, знімай з онуки ковдру, ноги розсунь! Ми жереб кинемо хто перший командував найпяніший.
Та помилуйте! Їй же лише 15! кричав старий.
Ой, чекай! Дай лиш зуби почищу говорить Денисович а сам стрімголов на кухню, відкриває підвал і гукає: “Взяти!”
І в ту ж мить вискакує звідти здоровенний алабай. Та як давай молодих за штанини ловити! Тому самому лідеру мало не відкусив причиндали. Іншим на сідницях штанці порвав. Так вони й бігли через усе село з голими задухами, народ сміється, а алабай слідом, аж через поле догнав.
Вертається Денисович у кімнату, а там внучка НА ЛІЖКУ СИДИТЬ і гукає у вікно:
Мухтар! Мухтар! Дідусю, тримай його, аби не втік!
Тут у старого сльози на очі навернулися зворушило. І з того часу онука пішла на поправку! Незабаром вже й ходити почала. То чи знахарка помагла, чи стрес від цієї пригоди не знаю; але говорити дівчинка стала без угаву, надолужувала весь час мовчання. А ви питаєте, звідки собака взявся? Та все просто. Алабая Мухтара тримав син Денисовича, а коли сталася біда і хазяїн загинув безсердечна невістка позбулася і доньки, і собаки.
Собаку привезла разом із дівчинкою, тільки старому нічого не сказала. Коли Денисович за невісткою ворота закривав, бачить сидить собака. Худющий, стомлений, з очей сльози справжні течуть. Денисович навіть не знав, що у сина пес був. І не зміг він собаку вигнати на вулицю лишив собі.
Пес Денисовичу вірно служив, а коли ті йолопи прийшли просто сидів у льосі, бо літня спека виснажувала. Дід влітку в підвал його садив, щоб не мучився від жари; вечором, як сонце заходило випускав. Того вечора не встиг випустити і добре, бо якби Мухтар був на дворі, ті хулігани не зайшли б.
Онучка потім діду розповіла, що коли в неї сльози котилися, то вона не тільки за батьками, а за собакою дуже сумувала дід собаку у двір частіше тримав, у хату не пускав, а вона не могла пояснити, як її це болить.
Мухтар прогнав пяну гопоту, вернувся у дім і з радістю облизав лице своїй маленькій господині. За нею теж скучив.
Отак і стали далі жити втрьох Денисович, онука і Мухтар. А про матір дівчинки не чули більше ніколи нічого.