Мені шістдесят років, а через два місяці виповниться вже шістдесят один. Це ніби й не ювілей, не сімдесятка, не вісімдесят але для мене ця дата дуже значуща. Я хочу її відсвяткувати. Не просто купити торт “на швидку руку”, не зібратись на обід нашвидкуруч, а організувати справжнє гарне свято: вечеря, красиво накриті столи, декоровані стільці, офіціанти, легка приємна музика. Хочу нарешті відчути себе живою, потрібною, вдячною за все, що пережила.
Але мої діти мають іншу думку.
Маю двох дорослих синів. Обидва живуть під одним дахом зі мною разом зі своїми дружинами та дітьми. У домі завжди гамірно: галас, працює телевізор, бігає дітвора, постійні розмови чи суперечки. Я, звісно, їх люблю Та моментів тиші майже не буває. Самотності не існує. Ніколи.
Всі працюють, але фінансовий тягар головним чином на мені. Живу на пенсію, трохи допомагають гроші, залишені чоловіком, плюс невеличка власна справа, яку ще підтримую. Платежі за комунальні, продукти, ремонти все на мені. Допомагаю часто і фінансово, і по дому хоч це і мало бути тимчасово, а стало вже постійним.
Мені не було важко допомагати.
Та тепер боляче, що вони вирішують усе замість мене.
Коли сказала, що хочу організувати свято, мені одразу відповіли, що це марна трата грошей. Мовляв, у такому віці не варто витрачати кошти на бенкет, столи й офіціантів. Краще б я ці гроші їм віддала на інвестиції, потреби, щось «важливе». Відчувалося, ніби дорікають мені за розпорядження власними коштами.
Я пояснила: позичати не збираюсь, а обмірковую свято вже давно. Їм байдуже, далі твердили: це зайві витрати.
І тут один із синів сказав:
Мамо, це вже не для тебе.
Це боліло сильніше, ніж я гадала.
Я почала думати про речі, які ніколи не казала вголос. Що часом хочу побути наодинці у своїй же оселі. Що сумую за ранковою тишею. Що мрію повернутись додому і не знаходити повну кімнату людей. Що хочу приймати рішення без виправдань.
Навіть ловила себе на думці сказати їм шукати своє житло. Не зі злості, а тому що відчуваю своє материнське завдання я вже виконала.
А потім мучить совість.
Страшно здаватись егоїсткою.
Я не хочу сварок. Не хочу вигнати когось з дому за одну ніч. Просто хочу зрозуміти, чи справді помиляюсь, бажаючи відсвяткувати день народження саме так, як мені хочеться. Що мрію про тишу час від часу. Що хочу, аби мої гроші служили й мені.
Пишу ці рядки, бо не знаю, як вчинити: наполягати, чи знову поступитись. Влаштувати свято, навіть якщо ніхто не підтримає. Чи знову залишити це бажання в собі.
Може, я й справді думаю не так? Може, неправильно хочу святкувати свій день народження, вирішувати долю дому й грошей самостійно?
Сидів над цим довго Та все ж зрозумів головне: моє життя моя відповідальність. Я заслужив на маленьке свято, тишу в рідному домі та право голосу у власних справах. Це не егоїзм це любов і повага до себе.
