Зараз мені вже тридцять три, але й досі зніяковіло згадаю те, що накоїла вісімнадцятирічною, майже девятнадцяти.
Вчивалася тоді в університеті й жилось мені досить зручно.
Багатими ми не були, та й не знали потреби.
Моя мама була вчителькою математики у ліцеї, а тато зубним лікарем.
У нашому домі завжди панували спокій, порядок і достаток.
Прибирала в нас Марія Павлівна, тож єдиним моїм обовязком було тримати свою кімнату охайною та вчитися.
Змалку мене навчали: моє діло гарно вчитись і не приносити клопоту.
В університеті я вже понад рік зустрічалася з хлопцем.
Звали його Андрій.
Спокійний, вихований, з тієї ж родини середнього достатку, як і я.
Мамі й татові він подобався: ходили ми в кіно, їли морозиво в центрі Києва, гуляли в парку.
Все йшло тихо, рівно, стабільно.
Тоді я ще не розуміла, що саме стабільність справжній скарб.
На дні народження однокурсниці я познайомилася з іншим.
Приїхав на мотоциклі, гучно сміявся, голосно говорив.
Вчився він лише в училищі працював механіком у майстерні.
Тієї ж ночі він почав мені писати, чекати на мене під університетом, говорити ті дурниці, що я занадто гарна для «скучних хлопців».
Я стала потайки ходити з ним.
Брехала Андрієві, батькам, подругам.
З механіком усе відчувалося іншим: мотоцикли, дешеве пиво у дворику, гучна музика, шалені втечі.
Відчула якусь «дикість», ніби я інша людина, бунтарка.
Минає кілька місяців, і він пропонує жити разом.
Я не мала сил розірвати з Андрієм не знала як, а все одно погодилась тікати.
Тієї ночі нишком спакувала речі та непомітно для батьків залишила їм записку й пішла.
Оселилася у його домі, де жив він із батьками у Броварах.
І тоді почалася справжня буденність.
Хатище тісне, брудне, спекотне.
Із того, щоби вставати на пари, перейшла до того, щоб прибирати, варити, мити підлоги, прати на руках.
Готувати я тоді вміла лише рис і смажену картоплю.
Мама його косо дивилася на мене, коли накривала просту вечерю; тато бурчав із будь-якого приводу.
Я замикалася у ванній та ридала почувалася безпорадною.
Кинула навчання не було грошей ні на транспорт, ні часу на підготовку.
Він раптом змінився щовечора пив пиво на роботі, бо «жарко», на вихідних із друзями пропадав.
Додому повертався пяний, кричав, казав, що я нічого не вмію, що «це не життя, а з мене господині ніякої».
Мовляв, я розбещена, нікчема, а батьки погано мене виховали.
Я відчувала, як замкнулася в пастці.
Ні грошей, ні освіти, ні куди подітись.
Дні тягнулися, а я згадувала своє колишнє життя.
Чисту кімнату, мяке ліжко, університетські конспекти, маму, яка турбувалася, що я поїла, тата, який возив мене на машині.
Думала і про Андрія яким тихим і турботливим він був.
Як я могла все те проміняти?
Одного дня вирішила: більше так не можна.
Нікому нічого не сказала.
Послали мене за дешевими продуктами, аж на інший кінець міста, пішки хвилин тридцять.
Я знала, що завжди довго затримуюсь, і скористалася цим: пройшовши два квартали, сідаю на автобус до батьків додому.
Увесь час тряслася від страху, не знаючи, що буде далі.
Двері відкрила мама.
Декілька секунд вона мовчала, а тоді розплакалася.
І я теж.
Минуло майже десять місяців без жодної звістки від мене.
Тато вийшов зі своєї кімнати, обійняв без слів.
Ту ніч я спала в своїй кімнаті у чистоті, тиші, без криків і страху.
Добрий хлопець не повернувся до мене він уже почав нове життя.
Але знову були поруч мама й тато.
Я повернулася в університет, до книжок.
І зрозуміла болісну істину: я не була нещасною раніше.
Моє життя не було нудним.
Воно було стабільним.
Просто тоді я не вміла цінувати добро, поки не пізнала справжню біду.
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
