Мені випала некрасива

Я часто згадую події, які відбулися багато років тому, і як усе почалося з того, що мені дісталася негарна. Спалах Гучний вибух Темрява Темрява
Нарешті темрява почала розсіюватися. Почувся голос:
Віра Володимирівна, це рятувальник, у них там щось вибухнуло.
Крізь біль відчув на шиї дотик руки. Спробував трохи відкрити повіки. Це вдалося з труднощами. Перед очима кулон у вигляді прямокутника з вигравірованими на ньому знаками зодіаку… Очі жінки в білому халаті
В операційну! пролунав голос зовсім поруч.
Батьки повернулися з роботи. Мати одразу кинулася на кухню, заглянувши в кімнату, де син робив уроки. Дмитро ж, зайшовши в кімнату, одразу звернув увагу, що настрій у сина не дуже.
Толя, що сталося? батько поплескав його по голові.
Нічого, – буркнув син, четвертокласник.
Гаразд, давай, кажи!
Скоро Восьме березня. Вчителька нас сьогодні затримала і сказала, що ми повинні дівчаткам подарунки приготувати.
Ну, і в чому проблема? усміхнувся батько.
У нас хлопчиків і дівчаток однаково. І вона розподілила хто кому дарує, – син важко зітхнув. Мені дісталася негарна, Вірка Мельник.
Всі дівчатка хочуть подарунок на Восьме березня отримати, і негарні теж, – батько старався говорити з сином, як з дорослим. А як вона розподіляла? За алфавітом?
Ні, за знаками зодіаку?
Це як? Дмитро не зміг утриматися і знову усміхнувся.
За сумісністю. Вірка Діва, а Дівам найбільше Телець підходить. А я, якраз, Телець.
Це ж добре, якщо підходите! Виростеш, може ще закохаєшся в неї.
Батько не витримав і засміявся. В кімнату тут же забігла мати:
Що у вас тут відбувається?
Олено, йди на кухню, – обличчя батька стало суворим. У нас з сином серйозний розмова.
Коли мати вийшла, Толя сумним голосом запитав:
Тату, і що мені тепер робити?
Готувати подарунок!
Який?
Завтра на роботі зроблю я твоїй обраниці подарунок.
Тату, який ти можеш зробити подарунок? Ти ж на заводі працюєш.
Так! Але я працюю в гальваніці. А в нас всі види покриття металів виробляються.
Тату, я не зрозумів.
Завтра сам побачиш!
***
Наступного дня батько приніс кулон на ланцюжку у вигляді прямокутника, який здавався золотим. На одній стороні були вигравіровані два знаки зодіаку, Телець і Діва, а на іншій дрібно, але красиво написано:
«Моїй однокласниці Вірі на Восьме березня! Анатолій».
Ох, як цей кулон красиво виглядав! А коли мама запакувала його в целофановий пакуночок, стало виглядати зовсім вражаюче.
***
І ось сьоме березня. Уроки вести вчителька не збиралася. Спочатку школярі вручили їй подарунок. Вона довго дякувала. Потім оголосила, щоб хлопці подарували подарунки дівчаткам.
Що тут почалося! Всі хлопчаки кинулися до своїх «обраниць». Толя теж підійшов до Віри Мельник і промовив, як вчив тато:
Віра, вітаю тебе зі святом Восьме березня! Можливо, коли-небудь доля з’єднає Тельця і Діву.
Промовивши завчену фразу Толя попрямував на своє місце і, звичайно, не помітив, як забилося серце цієї негарної, на його думку, дівчинки.
Невдовзі батьки Віри переїхали жити в інший район, і сама Віра з п’ятого класу стала вчитися в іншій школі.
***
Анатолій відкрив очі. Біла стеля лікарняної палати. Спробував поворушити руками і ногами. Рухалася тільки ліва рука.
Я де? звернувся не зрозуміло до кого.
Почувся якийсь цокіт і до його ліжка підійшов хворий на милицях, уважно подивився на нього і запитав:
Отямився? У відділенні екстреної хірургії ти.
У мене руки, ноги всі цілі? запитав Анатолій тихим голосом.
Начебто, все на місці, – повідомив той радісну звістку. Тільки забинтований ти весь з голови до ніг.
Це добре, якщо все ціле.
Тут підійшла медсестра і турботливо запитала:
– Як себе почуваєш?
– Що зі мною! відповів питанням на питання Анатолій.
– Життю твоєму ніщо не загрожує. Руки, ноги працювати будуть. Ось шрамів багато залишиться, – подала увімкнений телефон. Мама твоя просила зателефонувати, коли ти прокинешся.
– Сину, – пролунало крізь сльози голос матері.
– Мамо, все в порядку, – він старався говорити якомога бадьоріше. Сказали, що лише шрамики невеликі залишаться. Скоро вже випишуть.
– Мені не дозволили з тобою вночі залишитися. Сину, я зараз прийду.
– Мамо, ти особливо не розстроюйся!
Поклав телефон поруч з собою, спробував усміхнутися медсестрі:
– Дякую!
– Ну, скоро-то тебе не випишуть, – усміхнулася у відповідь медсестра. Тижні три пролежиш. Це точно!
– Що у вас сталося? запитав сусід по палаті, коли медсестра вийшла.
– Я рятувальник. На заводі кисневі балони почали вибухати, – став згадувати Анатолій. Викликали нас. Ми вперед пожежників прибули. Приміщення величезне, всередині приміщення троє постраждалих. Забігли туди, там балони розкидані, де-не-де вогонь. Стали постраждалих виносити Я останнім виходив Коли вже біля дверей був, черговий балон вибухнув Далі не пам’ятаю.
– Так, дісталося тобі.
– Гончар Анатолій, – пролунав голос медсестри. До тебе колега по роботі.
– Привіт, Толя! Ти як?
– Руки, ноги цілі! оптимістично відповів постраждалий. Але поздороватися поки можу тільки лівою рукою!
– Та годі тобі!
– Що там далі-то було?
– Ми вже виходили, коли вибухнуло. Одразу кинулися назад, витягли тебе ти весь в крові лікарі вже поряд були
– Дякую!
– Толя, про що ти говориш?! раптом на обличчі друга з’явилася усмішка. – Та нас, начебто, до медалей хочуть представити.
– До того часу мене випишуть.
– Гаразд, я пішов. У вас зараз обхід буде. Медсестра сказала, щоб недовго.
Не встиг друг піти, як зайшов лікар, чоловік років сорока:
– Ну, як справи, герою? підійшов до його ліжка.
– Нормально.
– Коль вже розмовляєш, значить, жити будеш. Давай, я тебе огляну!
– Ви мені зашивали? запитав Анатолій.
– Ні, Віра Володимирівна. Вона післязавтра в день прийде.
***
Минуло два дні. Анатолій вже намагався вставати. Правда, біль в ногах була ще сильна, рука права роздерта. А вже ран по всьому тілу не менше десятка. Дві на обличчі, коли вибухнуло, об ворота вдарився, добре, що праву руку встиг вперед виставити. Подивіться в дзеркало. Обличчя досі опухле.
Сьогодні обхід повинен здійснювати лікар, який позавчора п’ять годин поспіль його зшивав в операційному залі. Анатолій навіть трохи хвилювався.
І ось вона зайшла. Молода, струнка, правда, в окулярах, але вони її нітрохи не псували, а білий халат зовсім був до лиця. Анатолій у свої двадцять сім вже був одружений. Але через півроку розбіглися характерами не зійшлися, як написали в заяві, а на ділі колишній дружині зарплата рятувальника не подобалася.
– Вітаю! промовила лікар і попрямувала до його ліжка.
– Вітаю! Це ви мене зшивали?
– Я, – усміхнулася. Щось не так?
– Давайте, я вас огляну!
І вона нахилилася над ним Перед очима кулон зі знаками зодіаку, що звивався з її шиї:
– Віра Мельник!!! вигукнув він.
Вона уважно подивилася на його опухле обличчя.
– Вибачте! промовила, так і не впізнавши.
– Я Телець, – і вказав на кулон.
– Толик Гончар? її губи задрижали. Ти мене ще пам’ятаєш?
– Ну, що ти, Віра? побачивши, на очах жінки сльози, він опустив долоньку на її руку.
– Вибач! вона дістала хусточку і промокнула очі. Ніколи не думала, що ми з тобою так зустрінемося.
Більше в цей день Віра в його палату не заходила. Але Анатолій вже зрозумів, що у неї графік, як і у нього: в день, в ніч і два вихідних.
Йому так не хотілося виглядати перед нею безпорадним. Весь наступний день він намагався ходити по палаті опираючись на ліжка, пару разів, тримаючись за стінку, вийшов в коридор.
Вечір. Лікар, що працює в денну зміну, пішов. Прийшла нова зміна це відчувалося по розмові в коридорі. Зараз обхід
І раптом крики, квапливі кроки в коридорі. Так буває, коли чергового постраждалого привозять.
Ось вже і десять годин. Зайшла медсестра, вимкнула в палаті світло. Але щось не спалося. Вже за північ в коридорі почулися чиїсь кроки, ось вони стихли, і в цій тиші Анатолій швидше відчув, ніж почув, що в коридорі, хтось плаче. Встав і обережно вийшов в коридор.
За черговим столом сиділа і, опустивши голову на руки, плакала його колишня однокласниця. Підійшов поклав здорову руку їй на плече:
– Ти, що, Віра!
Вона встала уткнулася йому в плече:
– Я жінку оперувала, вона під машину потрапила, – захлинаючись сльозами стала розповідати. Я зробила все можливе і неможливе Вона зараз в реанімації, але їй не вижити. У неї двоє дітей чоловік її зараз з нею в палаті
– Успокойся, Віра!
– Три роки вже хірургом працюю і все не можу звикнути, що люди вмирають.
– Успокойся, успокойся! Такі вже у нас з тобою професії. За п’ять років теж стільки смертей бачив, але ж ми з тобою і життів немало врятували, – Анатолій важко зітхнув. – Від мене і дружина тому пішла. Каже: що я сам не свій додому приходжу і грошей мало заробляю. А у мене сорок завжди виходить жити-то можна.
– У мене все теж саме, – вона подивилася йому в обличчя. Хлопці на мене як на божевільну дивляться. Досі заміжня не була, як малолітка з батьками живу.
– Та годі тобі, нам з тобою тільки по двадцять сім все життя попереду.
– Ні, Толя, нам уже по двадцять сім.
– Віра Володимирівна, у неї пульс пропадає, – крикнула, вибігаючи медсестра.
– Вибач! і Віра кинулася в реанімацію.
Заснути цієї ночі Анатолій так і не міг. Вранці прийшла медсестра, як зазвичай зробила йому укол.
– Жінка, якій сьогодні вночі робили операцію, жива? запитав він несподівано навіть для себе.
– Жива, але стан вкрай важкий.
***
Минуло три тижні. Рани на тілі Анатолія затягнулися. З Вірою вони бачилися, коли були її зміни, більше того, його все сильніше і сильніше тягнуло до неї. Але відділення екстреної хірургії не те місце, де можна говорити про щось дуже особисте.
І ось під час одного з ранкових обходів лікар-чоловік повідомив:
– Сьогодні я вас виписую, – усміхнувся і додав. В сенсі, з лікарні. Одразу підете в вашу поліклініку, а там вже вирішать скільки вам ще сидіти на лікарняному.
– Можна збиратися!
– Так, так! Особливо не поспішайте. Зараз вам виписку приготують.
Коли лікар вийшов, Анатолій поголився. Дивлячись в дзеркало, задовільно відзначив, що два залишені шрами зовсім не псують обличчя, швидше, додають мужності. На інші шрами зовсім не варто звертати увагу.
Зібрався, вийшов в коридор. Назустріч, тримаючись за стінку йшла хвора.
«Вона все ж викарабкалася!» – мелькнула радісна думка.
Вийшла медсестра, подала виписку:
– До побачення, Анатолій! Більше до нас не потрапляй!
***
У нього була своя однокімнатна квартира, але він поїхав до батьків. Адже мама так його чекала і хвилювалася. Навіть відпустку взяла.
– Сину! кинулася до нього в обійми мати.
– Все, мамо! Як бачиш, я живий і здоровий.
– Пішли, я тобі їсти приготувала. Який худий став.
– Ой, як я по домашній їжі скучив!
– Поки не поправишся і не одружишся будеш в рідному домі жити. Твоя кімната досі порожня, – і крикнула ніби дитині. Іди, руки вимий!
***
До вечора Анатолій сходив в перукарню. Зайшов в свою квартиру. Забрав трохи одягу. Мати тут же стала приводити її в порядок.
Ввечері прийшов батько з роботи. Сіли, як, бувало, раніше, всі разом і проговорили до самої ночі.
Спати він ліг в своїй кімнаті, де пройшло дитинство і юність, але заснув не відразу:
«Завтра потрібно в поліклініку сходити. Потім на роботу. А ввечері»
Ось з думкою про наступний вечір він і заснув далеко за північ.
***
Наступного дня Анатолій з ранку пішов в поліклініку. До обіду походив по кабінетах. Після обіду сходив до себе на роботу, якраз його зміна була.
– Ти, куди? поцікавився батько.
– Тату, пам’ятаєш давно-давно, коли я ще в четвертому класі вчився. Ти мені кулон зробив для подарунка однокласниці?
– Негарній Вірі Мельник? Пам’ятаю.
– Пам’ятаєш, ти ще сказав: «Виростеш, може ще закохаєшся в неї».
– І це пам’ятаю.
– Тату, Віра зараз хірург. Це вона робила мені операцію. І вона досі носить на шиї той кулон.
– Ось це, так!
– Тату, твої слова збулися. Я йду до неї!
***
Двадцять сім років не так вже й багато для початку життя з коханою людиною. Тепер, згадуючи все це через багато років, я бачу, як той давній подарунок і слова батька стали дороговказом долі, що з’єднала нас назавжди.Я часто згадую події, які відбулися багато років тому, і як усе почалося з того, що мені дісталася негарна. Спалах Гучний вибух Темрява Темрява
Нарешті темрява почала розсіюватися. Почувся голос:
Віра Володимирівна, це рятувальник, у них там щось вибухнуло.
Крізь біль відчув на шиї дотик руки. Спробував трохи відкрити повіки. Це вдалося з труднощами. Перед очима кулон у вигляді прямокутника з вигравірованими на ньому знаками зодіаку… Очі жінки в білому халаті
В операційну! пролунав голос зовсім поруч.
Батьки повернулися з роботи. Мати одразу кинулася на кухню, заглянувши в кімнату, де син робив уроки. Дмитро ж, зайшовши в кімнату, одразу звернув увагу, що настрій у сина не дуже.
Толя, що сталося? батько поплескав його по голові.
Нічого, – буркнув син, четвертокласник.
Гаразд, давай, кажи!
Скоро Восьме березня. Вчителька нас сьогодні затримала і сказала, що ми повинні дівчаткам подарунки приготувати.
Ну, і в чому проблема? усміхнувся батько.
У нас хлопчиків і дівчаток однаково. І вона розподілила хто кому дарує, – син важко зітхнув. Мені дісталася негарна, Вірка Мельник.
Всі дівчатка хочуть подарунок на Восьме березня отримати, і негарні теж, – батько старався говорити з сином, як з дорослим. А як вона розподіляла? За алфавітом?
Ні, за знаками зодіаку?
Це як? Дмитро не зміг утриматися і знову усміхнувся.
За сумісністю. Вірка Діва, а Дівам найбільше Телець підходить. А я, якраз, Телець.
Це ж добре, якщо підходите! Виростеш, може ще закохаєшся в неї.
Батько не витримав і засміявся. В кімнату тут же забігла мати:
Що у вас тут відбувається?
Олено, йди на кухню, – обличчя батька стало суворим. У нас з сином серйозний розмова.
Коли мати вийшла, Толя сумним голосом запитав:
Тату, і що мені тепер робити?
Готувати подарунок!
Який?
Завтра на роботі зроблю я твоїй обраниці подарунок.
Тату, який ти можеш зробити подарунок? Ти ж на заводі працюєш.
Так! Але я працюю в гальваніці. А в нас всі види покриття металів виробляються.
Тату, я не зрозумів.
Завтра сам побачиш!
***
Наступного дня батько приніс кулон на ланцюжку у вигляді прямокутника, який здавався золотим. На одній стороні були вигравіровані два знаки зодіаку, Телець і Діва, а на іншій дрібно, але красиво написано:
«Моїй однокласниці Вірі на Восьме березня! Анатолій».
Ох, як цей кулон красиво виглядав! А коли мама запакувала його в целофановий пакуночок, стало виглядати зовсім вражаюче.
***
І ось сьоме березня. Уроки вести вчителька не збиралася. Спочатку школярі вручили їй подарунок. Вона довго дякувала. Потім оголосила, щоб хлопці подарували подарунки дівчаткам.
Що тут почалося! Всі хлопчаки кинулися до своїх «обраниць». Толя теж підійшов до Віри Мельник і промовив, як вчив тато:
Віра, вітаю тебе зі святом Восьме березня! Можливо, коли-небудь доля з’єднає Тельця і Діву.
Промовивши завчену фразу Толя попрямував на своє місце і, звичайно, не помітив, як забилося серце цієї негарної, на його думку, дівчинки.
Невдовзі батьки Віри переїхали жити в інший район, і сама Віра з п’ятого класу стала вчитися в іншій школі.
***
Анатолій відкрив очі. Біла стеля лікарняної палати. Спробував поворушити руками і ногами. Рухалася тільки ліва рука.
Я де? звернувся не зрозуміло до кого.
Почувся якийсь цокіт і до його ліжка підійшов хворий на милицях, уважно подивився на нього і запитав:
Отямився? У відділенні екстреної хірургії ти.
У мене руки, ноги всі цілі? запитав Анатолій тихим голосом.
Начебто, все на місці, – повідомив той радісну звістку. Тільки забинтований ти весь з голови до ніг.
Це добре, якщо все ціле.
Тут підійшла медсестра і турботливо запитала:
– Як себе почуваєш?
– Що зі мною! відповів питанням на питання Анатолій.
– Життю твоєму ніщо не загрожує. Руки, ноги працювати будуть. Ось шрамів багато залишиться, – подала увімкнений телефон. Мама твоя просила зателефонувати, коли ти прокинешся.
– Сину, – пролунало крізь сльози голос матері.
– Мамо, все в порядку, – він старався говорити якомога бадьоріше. Сказали, що лише шрамики невеликі залишаться. Скоро вже випишуть.
– Мені не дозволили з тобою вночі залишитися. Сину, я зараз прийду.
– Мамо, ти особливо не розстроюйся!
Поклав телефон поруч з собою, спробував усміхнутися медсестрі:
– Дякую!
– Ну, скоро-то тебе не випишуть, – усміхнулася у відповідь медсестра. Тижні три пролежиш. Це точно!
– Що у вас сталося? запитав сусід по палаті, коли медсестра вийшла.
– Я рятувальник. На заводі кисневі балони почали вибухати, – став згадувати Анатолій. Викликали нас. Ми вперед пожежників прибули. Приміщення величезне, всередині приміщення троє постраждалих. Забігли туди, там балони розкидані, де-не-де вогонь. Стали постраждалих виносити Я останнім виходив Коли вже біля дверей був, черговий балон вибухнув Далі не пам’ятаю.
– Так, дісталося тобі.
– Гончар Анатолій, – пролунав голос медсестри. До тебе колега по роботі.
– Привіт, Толя! Ти як?
– Руки, ноги цілі! оптимістично відповів постраждалий. Але поздороватися поки можу тільки лівою рукою!
– Та годі тобі!
– Що там далі-то було?
– Ми вже виходили, коли вибухнуло. Одразу кинулися назад, витягли тебе ти весь в крові лікарі вже поряд були
– Дякую!
– Толя, про що ти говориш?! раптом на обличчі друга з’явилася усмішка. – Та нас, начебто, до медалей хочуть представити.
– До того часу мене випишуть.
– Гаразд, я пішов. У вас зараз обхід буде. Медсестра сказала, щоб недовго.
Не встиг друг піти, як зайшов лікар, чоловік років сорока:
– Ну, як справи, герою? підійшов до його ліжка.
– Нормально.
– Коль вже розмовляєш, значить, жити будеш. Давай, я тебе огляну!
– Ви мені зашивали? запитав Анатолій.
– Ні, Віра Володимирівна. Вона післязавтра в день прийде.
***
Минуло два дні. Анатолій вже намагався вставати. Правда, біль в ногах була ще сильна, рука права роздерта. А вже ран по всьому тілу не менше десятка. Дві на обличчі, коли вибухнуло, об ворота вдарився, добре, що праву руку встиг вперед виставити. Подивіться в дзеркало. Обличчя досі опухле.
Сьогодні обхід повинен здійснювати лікар, який позавчора п’ять годин поспіль його зшивав в операційному залі. Анатолій навіть трохи хвилювався.
І ось вона зайшла. Молода, струнка, правда, в окулярах, але вони її нітрохи не псували, а білий халат зовсім був до лиця. Анатолій у свої двадцять сім вже був одружений. Але через півроку розбіглися характерами не зійшлися, як написали в заяві, а на ділі колишній дружині зарплата рятувальника не подобалася.
– Вітаю! промовила лікар і попрямувала до його ліжка.
– Вітаю! Це ви мене зшивали?
– Я, – усміхнулася. Щось не так?
– Давайте, я вас огляну!
І вона нахилилася над ним Перед очима кулон зі знаками зодіаку, що звивався з її шиї:
– Віра Мельник!!! вигукнув він.
Вона уважно подивилася на його опухле обличчя.
– Вибачте! промовила, так і не впізнавши.
– Я Телець, – і вказав на кулон.
– Толик Гончар? її губи задрижали. Ти мене ще пам’ятаєш?
– Ну, що ти, Віра? побачивши, на очах жінки сльози, він опустив долоньку на її руку.
– Вибач! вона дістала хусточку і промокнула очі. Ніколи не думала, що ми з тобою так зустрінемося.
Більше в цей день Віра в його палату не заходила. Але Анатолій вже зрозумів, що у неї графік, як і у нього: в день, в ніч і два вихідних.
Йому так не хотілося виглядати перед нею безпорадним. Весь наступний день він намагався ходити по палаті опираючись на ліжка, пару разів, тримаючись за стінку, вийшов в коридор.
Вечір. Лікар, що працює в денну зміну, пішов. Прийшла нова зміна це відчувалося по розмові в коридорі. Зараз обхід
І раптом крики, квапливі кроки в коридорі. Так буває, коли чергового постраждалого привозять.
Ось вже і десять годин. Зайшла медсестра, вимкнула в палаті світло. Але щось не спалося. Вже за північ в коридорі почулися чиїсь кроки, ось вони стихли, і в цій тиші Анатолій швидше відчув, ніж почув, що в коридорі, хтось плаче. Встав і обережно вийшов в коридор.
За черговим столом сиділа і, опустивши голову на руки, плакала його колишня однокласниця. Підійшов поклав здорову руку їй на плече:
– Ти, що, Віра!
Вона встала уткнулася йому в плече:
– Я жінку оперувала, вона під машину потрапила, – захлинаючись сльозами стала розповідати. Я зробила все можливе і неможливе Вона зараз в реанімації, але їй не вижити. У неї двоє дітей чоловік її зараз з нею в палаті
– Успокойся, Віра!
– Три роки вже хірургом працюю і все не можу звикнути, що люди вмирають.
– Успокойся, успокойся! Такі вже у нас з тобою професії. За п’ять років теж стільки смертей бачив, але ж ми з тобою і життів немало врятували, – Анатолій важко зітхнув. – Від мене і дружина тому пішла. Каже: що я сам не свій додому приходжу і грошей мало заробляю. А у мене сорок завжди виходить жити-то можна.
– У мене все теж саме, – вона подивилася йому в обличчя. Хлопці на мене як на божевільну дивляться. Досі заміжня не була, як малолітка з батьками живу.
– Та годі тобі, нам з тобою тільки по двадцять сім все життя попереду.
– Ні, Толя, нам уже по двадцять сім.
– Віра Володимирівна, у неї пульс пропадає, – крикнула, вибігаючи медсестра.
– Вибач! і Віра кинулася в реанімацію.
Заснути цієї ночі Анатолій так і не міг. Вранці прийшла медсестра, як зазвичай зробила йому укол.
– Жінка, якій сьогодні вночі робили операцію, жива? запитав він несподівано навіть для себе.
– Жива, але стан вкрай важкий.
***
Минуло три тижні. Рани на тілі Анатолія затягнулися. З Вірою вони бачилися, коли були її зміни, більше того, його все сильніше і сильніше тягнуло до неї. Але відділення екстреної хірургії не те місце, де можна говорити про щось дуже особисте.
І ось під час одного з ранкових обходів лікар-чоловік повідомив:
– Сьогодні я вас виписую, – усміхнувся і додав. В сенсі, з лікарні. Одразу підете в вашу поліклініку, а там вже вирішать скільки вам ще сидіти на лікарняному.
– Можна збиратися!
– Так, так! Особливо не поспішайте. Зараз вам виписку приготують.
Коли лікар вийшов, Анатолій поголився. Дивлячись в дзеркало, задовільно відзначив, що два залишені шрами зовсім не псують обличчя, швидше, додають мужності. На інші шрами зовсім не варто звертати увагу.
Зібрався, вийшов в коридор. Назустріч, тримаючись за стінку йшла хвора.
«Вона все ж викарабкалася!» – мелькнула радісна думка.
Вийшла медсестра, подала виписку:
– До побачення, Анатолій! Більше до нас не потрапляй!
***
У нього була своя однокімнатна квартира, але він поїхав до батьків. Адже мама так його чекала і хвилювалася. Навіть відпустку взяла.
– Сину! кинулася до нього в обійми мати.
– Все, мамо! Як бачиш, я живий і здоровий.
– Пішли, я тобі їсти приготувала. Який худий став.
– Ой, як я по домашній їжі скучив!
– Поки не поправишся і не одружишся будеш в рідному домі жити. Твоя кімната досі порожня, – і крикнула ніби дитині. Іди, руки вимий!
***
До вечора Анатолій сходив в перукарню. Зайшов в свою квартиру. Забрав трохи одягу. Мати тут же стала приводити її в порядок.
Ввечері прийшов батько з роботи. Сіли, як, бувало, раніше, всі разом і проговорили до самої ночі.
Спати він ліг в своїй кімнаті, де пройшло дитинство і юність, але заснув не відразу:
«Завтра потрібно в поліклініку сходити. Потім на роботу. А ввечері»
Ось з думкою про наступний вечір він і заснув далеко за північ.
***
Наступного дня Анатолій з ранку пішов в поліклініку. До обіду походив по кабінетах. Після обіду сходив до себе на роботу, якраз його зміна була.
– Ти, куди? поцікавився батько.
– Тату, пам’ятаєш давно-давно, коли я ще в четвертому класі вчився. Ти мені кулон зробив для подарунка однокласниці?
– Негарній Вірі Мельник? Пам’ятаю.
– Пам’ятаєш, ти ще сказав: «Виростеш, може ще закохаєшся в неї».
– І це пам’ятаю.
– Тату, Віра зараз хірург. Це вона робила мені операцію. І вона досі носить на шиї той кулон.
– Ось це, так!
– Тату, твої слова збулися. Я йду до неї!
***
Двадцять сім років не так вже й багато для початку життя з коханою людиною. Тепер, згадуючи все це через багато років, я бачу, як той давній подарунок і слова батька стали дороговказом долі, що з’єднала нас назавжди.