Мені вже недовго залишилось… Але ти прийшов.
Олег курив уже четверту цигарку поспіль, але не відчував ні смаку тютюну, ні запаху диму. Він просто сидів на старій лавці біля під’їзду, крутив між пальцями недопалок і владно дивився у вікно четвертого поверху. Там, де жила Оксана.
— Навіщо я сюди приперся, га? — буркнув він і з досадою кинув окурок у бік переповненої урни.
Як завжди — не влучив. Зітхнувши, він неохоче підвівся, підійшов до смітника, зібрав усі чотири недопалки й затяв їх глибоко всередину. Потім повернувся до лавки, посидів, подумав і вже хотів дістати останню цигарку — та передумав. Ще знадобиться… якщо взагалі захочеться.
Щоб відволектися, почав оглядатись. Погляд спинився на котах. Чотири. Вони сиділи біля будинку, витягнувши шиї й дивилися на той самий четвертий поверх.
«Оксана б їх усіх уже до себе забрала», — усміхнувся Олег. Він знав її. Скільки разів вона приносила з вулиці ледь живих кішок — лікувала, годувала, розтоплювала холод у їхніх очах. Любила тварин… можливо, навіть більше, ніж людей. І часом Олегу було боляче. Не за себе. За людство. Хоча за тридцять років він і сам зрозумів — деяких людей справді не за що любити. У тому числі й себе.
Згадувати, як він вчинив із Оксаною, було важко. Він кинув її тоді, коли вона найбільше потребувала його. Дізнався, що вона не зможе мати дітей, і втік. Мрії про сина, про рибалку, про перший клас… Все це було важливіше за любов. Або так здавалося. Тоді він був певен, що робить правильно. Що так краще для них обох. А тепер… тепер розумів, що повівся як боягуз.
Він заплющив очі. Глибоко вдихнув. Відкрив. Коти все ще сиділи. Чекали. Як і він.
Йому треба було вирішити — підніматися до неї чи ні. Після стількох років. Після усього.
Він згадав її повідомлення: «Пробач мені за все. Хотілося б побачити тебе востаннє…» Жодного слова про хворобу. Лише це.
І тут до нього підійшла дівчина. Молода, років двадцяти.
— Пане, вибачте, не підкажете, котра година? Телефон розрядився.
— Без десяти п’ять, — відповів Олег.
— Ви випадково не Андрій? Я тут мала зустріти одного хлопця…
— Ні. Олег.
— Зрозуміло… А ви теж когось чекаєте?
Він усміхнувся, не відповідаючи. Дівчина постояла ще трохи, потім пішла, озираючись.
Олег підвівся. «Раз приїхав — треба зайти». Повільно підійшов до під’їзду. Піднявся. Натиснув дзвінок.
Двері відчинила дівчина. Зовсім юна.
— Ви, мабуть, Олег? Заходьте. Оксана Степанівна казала, що ви можете прийти.
— А ви хто?
— Наталка. Я сусідка. Допомагаю їй. Все, я вже йду, якщо щось — у неї є мій номер.
Наталка зникла за дверима. А він… він стояв на порозі. У цьому будинку вони з Оксаною починали життя. І тут же воно закінчилося. Був це дім чи лише точка відліку? Він не знав.
— Олежко, чого там застряг? — почув він голос Оксани з кімнати. — Заходь.
Він зняв взуття, поправив волосся перед дзеркалом. Увійшов.
— Привіт, Оксано, — голос тремтів.
— Привіт… Впізнала тебе з порога. Більше ніхто й не прийде.
— Зовсім нікого не лишилося?
— Зовсім. Сідай. Крісло біля вікна візьми, — вона показала рукою. — Посиди зі мною. Востаннє хоча б подивлюся на тебе.
Вона спробувала підвестися — і відразу здалася від болю.
— Допомогти?
— Не треба… Хоча гаразд… Допоможи.
Він підійшов, відчув запах ліків. Підтримав її.
— Дякую, — сказала Оксана з посмішкою. — Так краще.
— Ти… ти що, справді хвора?
— Ні, Олеже. Я не хвора. Я вмираю. Просто… вмираю.
Він застиг. Вона говорила спокійно. Буденно. Ніби обговорювала погоду.
— Я не розумію… Ти ж не писала про це…
— Не писала. Я просто… хотіла тебе побачити. Хотіла сказати… за ці тридцять років не було дня, щоб я не згадала тебе.
Вона говорила швидко, ніби боялася не встигнути. Він слухав, і всередині в ньому ламалося.
— Я хотіла попросити пробачення… За те, що не змогла подарувати тобі дітей. Я знаю, ти мріяв… Але якби можна було прожити життя знову — я б вибрала тебе. Знову.
Олег ледве стримував сльози. Спробував усміхнутися — не вийшло.
— Це я повинен просити пробачення… за все.
— Ні, ти зробив так, як вважав за потрібне. Але знаєш, у мене все одно нікого не було… А тебе — не забула. Ніколи.
Він підвівся. Взяв з тумбочки медичні папери. Читав, не дихаючи: діагноз, метастази, хімія, неефективність…
— Оксано, але ж можна зробити операцію… Є шанси…
— Малі. А жити — я вже не хочу. Без тебе — не хочу.
І тоді він зрозумів. Зрозумів, що весь цей час вонаВони прожили ще багато щасливих років, доглядаючи одне за одним і за тими чотирма котами, які колись чекали їх біля під’їзду.
