Мій батько, коли йому виповнилося сімнадцятьдесят два роки, шепотів у темряві сну, що одружиться зі своєю колишньою однокласницею!
Коли він сказав це, я, ніби пробуджений після довгого польоту над Дніпром, залишився в полоні недовіря.Тож, як же можливо, коли вже сімдесят два?
Раніше, аж до двадцяти років після смерті мами, він жив сам, мов старий дуб у Полтавській ниві, поки я, тридцять років тому, не полетів до Києва, створив власну родину й не залишив його позаду. Після кожного Різдва і кожного літа ми з дружиною Іриною та дітьми Марічкою і Савою візьмемо його до рук, бо батько мов козацька криниця: міцний, не скаржиться і сам вирішує, чи підрізати сад чи колихати дрова на зиму.
У один із телефонних снів він пролунав, що настав час привести жінку до дому! Виявилося, що це була його однокласниця колишня подруга, яку він називав «Зореслава». Вони колись дружили, а потім розвзялися по різних містах Київ, Харків, Одеса і зникли з поля зору. Тепер, у старості, вони вирішили знову сплести спільне полотно життя. Чи не смішна це гра з часом?
Коли я дізнався про їхнє весілля, відразу сказав, що не чекайте, що ми діти і внуки будемо стояти на церемонії, та це його не зупинило. Вони вже кілька місяців тому уклали клятву і провели скромну вечірку у великих сільських будинках.
Що ж йому бракувало в цьому віці, аби не жити до останнього кроку?
Дім батька величезна хата на сотнях гектарів у Житомирській області, з полонинами, пасовищами і старою фермою. Його нова дружина має багато внуків і дітей, які з жадобою підглядають за спадщиною, наче за медом у вулику. Тож у мене з’явилося безліч питань: чи це лише вигода?
Ми з Іриною живемо у трьохкімнатній квартирі, за яку виплатили іпотеку майже все життя, а двоє наших дітей вже ростуть, мов трава на полях. Я думав, що віддам цю скромну квартиру старшим, а молодшим батьківський будинок, та тепер не знаємо, хто отримає що.
Останні шість місяців ми не навідалися до батька, і, здавалося, навіть не хотіли: він вже розкладає нове життя, мов пазл у хмарах. Родичі часто дзвонять, кажуть, що ми щось робимо неправильно, і треба радіти, що батько у такому віці знайшов щастя. Я би радів, якби не думка, що ця жінка лише використає його, а ми потім будемо сперечатися з її родичами за будинок, в якому я провів половину життя.
Я не знаю, куди йти, але не можу більше ігнорувати батька, і в мене не вистачає сил вдаватись, ніби все в порядку. Що порадите, як вирватися з цієї мріїреальності?
