Мій чоловік має роботу, але всі витрати сплачую я.
Ви питаєте, як я опинилася в такій ситуації і чому погодилася на це, але я відповім: усі жінки, які щиро кохають, сліпі. Я теж була сліпа. Все своє життя я намагалася стати кращою, навчалася. Моя мама з раннього дитинства казала мені: якщо хочеш жити добре, потрібно багато працювати. Вона наголошувала, що жінка має бути сильною і незалежною, аби за потреби могла сама себе забезпечити.
Схоже, саме ця її порада зіграла зі мною недобрий жарт. Коли я зустрічалася з хлопцями, то поводилася надто самостійно, і мало хто бажав зі мною серйозних стосунків. Тоді, більшість чоловіків шукали ніжну жінку, яку можна опікуватися й показувати власну мужність. А я сама себе забезпечувала.
Згодом я зосередилася виключно на роботі. Я була неодруженою аж до 35 років, коли зустріла Тараса. Ми з ним одного віку. Мене здивувало, що він прийняв мою незалежність. Ніколи не навязував мені своїх рішень, не пропонував допомоги, якщо я казала, що впораюся сама. Не дарував квітів, не казав солодких слів, які я не люблю і не потребую. Біля нього я почувалася рівноправною партнеркою. Мала би вже здогадатися, яку ціну заплачу за так звану рівність, яка насправді не була рівною.
Ми одружилися, і Тарас переїхав до мене. У нього не було власного житла, він жив із мамою. Я ж не хотіла мешкати разом із тещею, чула багато неприємних історій про це. У перший місяць після весілля Тарас не давав мені грошей зі своєї зарплати, казав, що має повернути невеликий борг, який взяв на лікування своєї мами.
Я нічого не сказала була терплячою. Ми ж сімя; нехай віддасть борг, а потім все буде спільним. Але через сім місяців борг усе ще не був сплачений. Він весь час повторював, що мало отримує, що йому скоротили робочі години, або що ще щось трапилося. Продовжувала платити я за продукти, за розваги, за комунальні послуги. Потім почав розповідати, що відкладає гроші, щоб купити нам будинок у селі чи поїхати на відпочинок.
Проте минуло пять років і я жодного разу не бачила жодної довідки про його рахунок. Ми ж сімя. Зрештою, я почала сваритися з ним. Як так сталося, що я утримую його вже пять років? Це ж ненормально. Він зібрав речі й поїхав до мами. Просто так. За три дні, не витримавши, я попросила його повернутися. І все почалося спочатку. Він і далі не бажає давати мені жодної гривні. Я страшенно виснажена. Так хотілося би витрачати гроші на жіночі радощі, але не маю жодної вільної копійки все йде на сімю. Що мені робити? Подати на розлучення? Чи він ніколи не зміниться?
